Анатолий Аврутин. Был обманчив июль. Рус. Бел
и тянулся в окно повиликою,
И тяжелые думы
ложились на мокрые лбы.
В мире столько дорог,
что ждала нас разлука великая,
Ведь не зря же скрипят
вдоль дорог верстовые столбы.
Я приду, ты не думай
И Господу больше не жалуйся,
Я приду на березовой звонкой,
прозрачной заре.
Помнишь, ты обещала,
что мы с тобой встретимся в августе,
А встречаемся, видишь,
в холодном и злом декабре.
Я росинкой умоюсь, я душу очищу травинкою.
Потечет между пальцев
неслышная струйка земли.
И покатится то ли росинкою, то ли слезинкою
То, что знаем лишь мы,
только я, только ты, только мы.
И когда-нибудь, тихо кружа
над озябшими кленами,
Над остылой рекой
и светло и неслышно кружа,
Вспомнят души, что клены шумели
и были зелеными
И душой называлась простая людская душа.
Быў зманлівы той ліпень,
Быў той зманлівы ліпень,
цягнуўся ў акно павітухаю,
думы цяжкія нібы
клаліся на мокрыя лбы.
У свеце столькі дарог,
нас чакала расстанне квактухаю,
Не здарма ж так рыпяць
уздоўж дарог верставыя слупы.
Я прыйду, ты не думай
І Богу ты болей не жалься,
Я прыйду на бярозавым звонкім,
празрыстым ранку.
Памятаеш, ты мне абяцала,
што з табою сустрэнемся ў жніўні,
Сустракаемся, ж бачыш,
у халодным і злым снежні.
Я расінкай памыюся, душу ачышчу травінкаю.
Пацячэ паміж пальцаў
нячутны струменьчык зямлі.
І пакоціцца тою расінкаю, ці то слязінкаю
Усё, што ведаем мы,
толькі я, толькі ты, толькі мы.
І калі-небудзь, ціха кружачы
над азяблымі клёнамі,
Над астылай ракой,
нібы светла, нячутна кружа,
Успомняць душы, што клёны шумелі
і былі зялёнымі
І душою звалася прастая людзям душа.
Перевёл Максим Троянович
Свидетельство о публикации №120021702825