Ми – лиш батарейки у нашій державі,
Що не потребує джерел додаткових.
Цвяхи забиваються в череп іржаві,
А можна було б забивати в підкови.
Цвяхи ті задовгі – наскрізь видно ікла,
Отруюють мозок іржею заліза,
І ми покидаємо рідні домівки,
Неначе назавжди збираєм валізи.
В тотальний контроль відпускати родину
Стає вже нормальним. І знов від’їжджати
Туди, де усе заколисане димом,
Повітря вдихається тільки у зябра,
Туди, де вночі танцюватимуть іскри,
Вода з металевим смаком аномальним,
Де вчать толерантності до сатанізму,
Стає вже природним – стає вже нормальним.
Покинуті ниви, полісся і стави,
Річки; і в містах попеловії хмари;
Покинуті всі прикордонні застави –
Прощай, Україно! Бо це – твоя кара.
січень 2020
261. Цвяхи
© Copyright: Дмитрий Арутюнович Романов, 2020
Свидетельство о публикации №120021405953
Свидетельство о публикации №120021405953
Рецензии