Вера Володина

Обмий мене мамо у ночвах вночі,
Щоб День не застав мене кволою.
Уперше вмиратиму в тілі живім,
Бо хміль забуття душу сковує.
Ніхто й не помітить. Та сама з лиця,
Лиш посмішка стане тихіша.
Зітреться життєва бравада сліпця.
Забуду нелущені вірші.
Мої недолугі прозріння. І крик
Інертно-ідейних мужів,
Залишаться полем підпалених книг
По той бік земних міражів.
Ще люди цілують цілушку і п’ють
Ілюзію ситого дива.
Я довго мовчала до крику, до люті
У мареві гірко-щасливім.
Ой сліпну матусю! Аж нудить туман.
А ти з мене змий оту піну.
Ми виллємо з ночов старий океан
І айсберг, що душу покинув
Тоді на світанку сорочку вдягни
Яскраву як сяйво північне.
У неба проріжеться Голос Весни
Матусю, я знаю, то Вічне!

***
Обмой меня мама из таза вночи,
Чтоб день не застал меня вялою.
Впервые умру я в теле живьём,
Хмель забвения душу связывает.
Тикто не заметит, такая ж с лица,
Лишь усмешка станет потише.
Сотрётся жизни бровада слепца.
Забуду навёрстаные строки.
Мои недостатки прозренья. И крик
Инертно-идейных мужей,
Остануться полем тлеющих книг,
По ту сторону земных миражей.
Ещё люди целуют горбушку и пьют
Иллюзию сытого дива.
Я долго молчала, до крику, и злости в груди
В мареве горько - счастливом.
Ой, слепну я мама! Тошнит, аж туман.
А ты с меня смой эту пену.
Мы выльем из таза старьё в океан,
И айсберг, что душу покинул.
Тогда на рассвете рубашку одень,
Яркую, как сияние севера.
У неба прорежется Голос Весны,
Мамуля, я знаю - то Вечное!