Ти у серце ввійшла крізь броньований щит гладіатора...
І коли ж поставали амури татаро-монголами?
Вибухівкою, іскрою, болем, подібно до каторги,
Залишивши всіх нас наодинці самотніми, голими.
Де ти, гордість моя? Ти пропала у Всесвіті без вісти;
Ти блукаєш навколо надії рожевими колами.
Ми – герої бестселеру, дуже блокбастного вестерну,
Навіжено закохані, віримо в щастя браковане.
Коли людство впаде і ми станемо майже безсмертними,
Вимкни світло і музику так, ніби нас уже вимкнули.
Не шукатимуть нас, щоб зі світу прекрасного стерти нас.
Ти відкриєш підвал і побачиш завішене димкою,
Закривавлене поле і попіл у світлі від Місяця;
Недопалені хати, вогненним мальовані маркером.
Ти відкриєш підвал, і закінчиться вся ота містика,
І заллємо пожежу сріблясто-холодними чарками.
квітень 2017
192. Навiжене кохання
© Copyright: Дмитрий Арутюнович Романов, 2020
Свидетельство о публикации №120021105561
Свидетельство о публикации №120021105561
Рецензии