Іди собі... іди собі... іди...
Нехай стежки завіє завірюха,
бо ця любов - не щастя, а задуха,
не дай мені у тебе прорости!
Вино твоє із присмаком гірким,
у полинах і розпачі збродило,
я пити це не маю більше сили,
кохання стало маревом хитким.
Іди собі... хоч і проймає біль,
колись і я була твоя єдина,
чия із нас у цій зимі провина,
хто з нас накликав сиву заметіль?
Ми будували стіни крижані,
вони у душах рясно так зростали,
й розлука вже змією проповзала,
й ховалася у темряві на дні.
Іди собі... іди собі... іди...
Кохання не зростає без надії,
голосить вітер, поховавши мрії,
снігами замітаючи сліди.
Любов накриє тиша забуття,
симфонію нам небо не зіграє,
і тільки вітер вовком завиває,
оплакуючи наші почуття.
09.02.2020
Iди
© Copyright: Таисия Цыбульская, 2020
Свидетельство о публикации №120020908035
Свидетельство о публикации №120020908035
Рецензии