Анатолий Аврутин. Нерон. Рус. Бел
Так идет сквозь века:
Я – кровавый...
Знают, брызгала кровь
И потоком текла меж колонн.
Кровожадного века дитя,
Кровожаднейшей славы.
Мной пугают потомков,
Я – зверь! Я – кровавый Нерон.
Пусть я мать умертвил –
Да простится мне мать-Агриппина!
Мой приемный отец
Был не ею ль отравлен сперва?
Мне что мать, что жена,
Что проконсул, что черт –
Все едино,
И на копьях голов
Столько – кругом идет голова...
Но я все же поэт.
Мне плевать, что унижены греки –
Восемь сотен венков
Мне из лавра они поднесли.
Враг поэта – поэт!
Так подайте мне череп Сенеки!
Пусть коварный Петроний
Не встанет с багровой земли.
Понапрасну Лукан
Перед гибелью просит пощады.
Одного – для толпы –
Я, конечно, могу пощадить.
Он мне гимн посвятит,
Но не нужно мне этого яда –
Этот гимн для того,
Чтоб Нероновы строки затмить...
Рим мне тоже постыл,
Опостылели эти кварталы.
Разве может Нерон
Обитать среди жалких лачуг?
Пусть пожар их сожрет –
Погорельцам я дам на кандалы...
Ну а станут роптать,
Спросим: “Кто здесь Нерону не друг?..”
Столько крови пролив,
Понимаешь – ты тоже не вечен.
Оболгут, предадут...
Те, кто оды слагал –
Прежде всех...
Но Нерон не из тех,
Кто, обманут, пленен, изувечен,
Будет брошен толпе
Для последней из смертных потех.
Шельмецом молодым,
Приготовил я капельку яду,
И о том не сказал
Ни наложнице и ни врачу.
Эй, хватайте меня!
Я кинжалом зарежу наяду,
Молча яд проглотив,
Перед смертью строку прошепчу...
Нерон
Я –Крывавы Нерон…
Праз стагоддзі ідзе:
Я – крывавы…
Ведай, пырскала кроў
І патокам цякла між калон.
Крыважаднага века дзіця
Крыважаднейшай славы.
Мной пужаюць нашчадкаў.
Я – звер! Я – Крывавы Нерон.
Хай я маці забіў –
Будзе прошчана мне Агрыпіна!
Ці спачатку не бацька прыёмны
Атручаны быў ёй. Удава?
Мне што маці, што жонка,
Што праконсул, што чорт –
Усё адзіна.
І на дзідах галоў
Столькі – кругам ідзе галава…
Ды усё ж я пясняр.
Мне пляваць, што зняважаны грэкі –
Восем соцен вянкоў
Мне лаўровых яны даравалі.
Песняру вораг толькі – пясняр.
Дык падайце мне чэрап Сенекі!
Хай каварны Петроній
Не устане з барвянай зямлі.
І дарэмна Лукан
Перад гібеллю просіць мінуты.
Дараваць – для натоўпу –
Я, вядома, магу дараваць.
Ён мне гімн прысвяціў бы,
Ды не трэба мне гэтай атруты –
Гэты гімн дзеля тога,
Каб Неронаў радок замараць…
Рым таксама абрыд,
Мне ганебныя гэты кварталы.
Хай іх знішчыць пажар.
Хіба можа Нерон
Сярод гэтых халуп,
Вартых жалю, шчэ жыць?
Хай іх знішчыць пажар –
Пагарэльцам я дам кайданы…
Бунтароў запытаю:
“ ХТО НЕРОНУ НЕ СЯБРА?...”
За пралітай крывёй
Разумееш – ты, таксама не вечны.
Ашукаюць і здрадзяць…
Хто мне оды складаў,
Раней ўсіх…
Хто ашукан, захоплен, знявечан,
Будзе кінуты у брудны натоўп,
Да апошняй з смяротных пацех,
Ды Нерон і не з тых.
Шэльмецом маладым
Прыхаваў я капелечку яду
І пра тое не знае
Палюбоўніца, лекар, сусед.
Гэй, хапайце мяне!
Я кінжалам зарэжу наяду,
Моўчкі яд праглыну,
Прахрыплю прадсмяротны куплет...
Перевод на белорусский язык Максима Троянович
Свидетельство о публикации №120020907703