Вiзерунок на светрi

Не хвилюйся, кохана... Це я розтопився
від холодних обставин. Лютневі дощі
захотіли, щоб я тими краплями вмився,
мов росою, й назад повернувся мерщій

із своїх перехрещених злими руками,
намальованих мрій. Що за дивні слова
я почув, зазизрнувши в четвертій за раму
комірчини вікна! Ця планета жива,

і за нею вже ніц. Ми з тобою останні
на пустому шляху до Його прапорця,
і, можливо, рятуємось тільки коханням
від занадто сумного для людства кінця.

Ні, не так... Не прискорюй, а спробуй поволі
брати небо в долоні. За рогом весна,
і допоки ти поруч, я кращої долі не бажаю.
Пустеля... вершина... стіна...

Все це символи! Ми ж - абсолютна реальність,
за якою полює обдовбаний світ,
щоб продати нам вхід в примітивну банальність
цього глупства. А ми... ми стомились від бід,

і ховаємо душі у зламаних скринях
наших вір у Синай, де пізнали колись
щастя вдвох. Одинокі... забуті... невинні...
Але там нас зігріла майбутнього вись,

і відтоді ми разом. Сплелися, мов пряжа
з візерунку на светрі, що янгол зв’язав
у веселій надії, що згодом покаже
цього светра Творцю. Може й вже показав..:)

І Всевишній у легкій іронії вивів
нас з полону людського на стежку туди,
де з серцями трапляється диво на диві,
а любов і кохання не знають біди.

І, напевно, мені вже й нічого не треба,
крім безсмертя й тепла для твоєї душі.
Не хвилюйся, кохана... Це я біля неба.
Ще читаю молитву, мов перші вірші...