Древо жизни

    В.Саенко
Змарніла гілка болісно сичить,
Дими кудлаті лижуть піднебесся,
Її остання, визначена мить,
Корою навпіл від натуги рветься.

Уже їй не подовжувати рід,
Не буде справ і радощів без ліку,
З плечей спаде утраченого щит,
В засохле русло у глибинах віку.

Здається, що майбутньому кінець,
Та на весні, у полохливій піні,
Тонесенький проб'ється пагінець
Крізь товщу листя у густім корінні.

Ще імені немає, а рука
Століть шукає у прошарках плину,
Як світ відкрить в зеницях малюка,
З глибин дістати втрачену краплину.

***
Увяла ветка, жалобно скрипит,
Дымы лохмато лижут поднебесье,
Её последний обозначен миг,
Кора от напряженья скоро треснет.

Свой род она уже не возродит,
Не будет дел и радостей на свете.
С плеч упадёт утраченного щит,
В сухое русло, в глубину столетий.

Покажется, что будущего нет,
Но по весне, в бурлящей белой пене,
Пробъётся тонкий стебелёк еа свет
Сквозь толщу листьев и корней сплетенье.

Не дали имени ещё,но неспеша
Рука столетий ищет способ первый,
Как свет открыть в зеницах малыша,
Из недр достав утраченные перлы.