Ода заробiтчанам

Прощаються, але не на віки,
У всіх є думка додому повернуть.
На заробітки їдуть чоловіки,
Щоб смак життя хоч трішечки відчуть.

Прощаються з сім’єю, із батьками,
Із рідним краєм, але лиш на мить.
Пройтися мріють тими ж бо ланами,
Які ніякий сон вже не приспить.

Цілують і дітей, й свою дружину,
Обійми у сльозах тоді щораз.
Думками з заробітків до них линуть…
Не все однаково збігає в них там час.

Як в чужині охоплює там туга,
А серце і думки в ріднім краю,
То настає якась болюча смуга,
І спогади жалю ще додають.

Але ж бо і жінки їдуть з домівки,
Щоб заробити грошей на життя.
Не в захваті вони всі від мандрівки,
І сліз буває відрами лиття.

Не солодко складається в тім краю,
Не чути рідну мову і дітей,
Не квіте там калина для них в гаю.
І безліч є тривожних в них ночей.

З домівкою і краєм все думками,
Хоч їх стріча роками чужина.
В думках проходять рідними стежками.
Бере їх там в обійми сивина.

Недосипання, іноді скитання,
Не завжди  ж бо легально вони там,
Та віра є, надія, сподівання,
Що у душі залишиться ще й храм.

Там солодко, де нас з вами немає,
Де ми не знаємо, який на смак той хліб,
Комусь в чужині свічка догорає,
Й везуть додому його хату-гріб.

Не бачать діти мами ані тата,
Не відчувають їхнюю любов,
Не тішить їх триповерхова хата,
Батьки приїдуть й їдуть далі знов.

І бачать їх лиш в вайбері чи в скайпі,
І чують голос, що зв’язок передає.
А хтось і там сидить собі у кнайпі,
І копійки останні віддає.

Коли домівки й край свій покидають,
Прощаються із цим всім лиш на мить,
Щоб повернутись, Господа благають.
І в радості у ріднім краї жить.

29.01.2020 р.