Одноклассникам

Ни кристаллов Сваровски, ни инея вычурных пряж.
Ни сугробов, ни горок, ни смеха весёлых галопов.
Середина зимы. Нет мороза. Нет снега. Грязь.
Передвинутый климат – из Африки прямо в Европу.
Время прёт обезумев, разъярённый тупой бегемот.
Зря пищать обречённым вдогонку: -- Спасайся, кто может! –
В бесконечной войне нам седьмой начинается год,
И планета дрожит от снарядов пооспленной кожей.
Одноклассников вспомнила: двадцать семь -- и тяжёлый, наверное, класс.
Знаю: судьбы их – легче мишенной моей без обилий.
Сколько деток и внуков стреляют сегодня от вас –
В ту, что бегали списывать, но, конечно же, не любили!
Вот расплата отличнице: чтоб и метко, и наверняка.
Даже климат устал – воспалённый, измученный Цельсий.
Все слова здесь пусты – если совести нет ни глотка.
Одноклассник, привет!
 
Хорошо ли видна я вам?
 
Целься!

 Вот список моих дорогих одноклассников, собранных в школу в моем селе в 5 – 8 классы аж из четырёх сёл:
1. Бобиренко Григорій
2. Ганзенко Михайло
3. Гусинська Ніна
4. Даниленко Микола Іванович
5. Даниленко Микола Панасович
6. Єременко Надія
7. Комаренко Анатолій
8. Комаренко Тетяна
9. Костенко Ганна Василівна
10. Костенко Ганна Іванівна
11. Костенко Сергій Іванович
12. Костенко Сергій Федорович
13. Кривенко Мотря
14. Ляшенко Іван
15. Малюжко Михайло
16. Падусенко Василь
17. Покас Ольга
18. Тимошенко Віра
19. Шаршова Віра
20. Шаршова Лідія
21. Яковенко Панас
22. Яценко Марія
23. Юрченко Ганна
24. ?
25. ?
26. ?
27. ?
Забула, на мій сором. Мабуть, читачам цікаво – чому це одних величають по батькові, а інших – ні? Та тому, що прізвища й імена в селах настільки повторюються, що у класному журналі ставили додатковий ініціал по батькові, інакше – як розпізнавати, наприклад, Даниленко Микол? – от і писали – Ів. чи П. А чому раптом згадала, та ще й список намагаюся відновити в пам’яті? Та тому, що зайнятись нічим: мої земляки, в тому числі, не маю сумніву, і мої дорогі однокласники, зрештою (за віком) їх діти і внуки, прийшли на Донбас убивати мене, розбили мою школу, де я ще продовжувала б працювати не один рік, учила б дітей української мови і літератури, якби не війна – і я сиджу без роботи уже сьомий рік (2014 – 2020, рахуйте самі). Ну і  без рідної української пенсії заробленої, звичайно. Бо не віддають (самим, очевидно, треба!). І що цікаво і гідно похвали -- майже всі отримали вищу освіту, навіть ті, хто вчився не зовсім, у двійочниках іноді доводилося бувати. Значить -- при бажанні зуміли, змогли!
 Військовозобов'язані з вищою освітою -- це вже офіцери. Благородні і гідні, із тих, хто не б'є лежачого. Ну і в мирних, дітей і бабусь -- теж, звичайно, не стріляє. І в своїх родичів теж. Навіть якщо накажуть. Так що можу гордитися -- своїми колишніми однокласниками: стріляють у мене не просто тупі солдафони, а люди грамотні, дипломовані, думаючі і достойні! Можливо, вб’єте – от і прийшло на думку згадати всіх. Може, хтось із стріляючих по Донецьку, по мирних людях прочитає це і згадає свою однокласницю. І може навіть – комусь стане соромно.
                18.01.2020