Ніколи у свою не пустиш душу.
Не маритимеш мною уві сні.
Тепер із цим прожити якось мушу,
Хоч скільки там відміряно мені.
А я плекала зустріч цю роками.
Не вірила, що збудеться, та ось -
Саме життя всевладними руками
Звело нас разом. Диво відбулось!
Розтанула, мов крижана царівна.
І навіть майже-майже розцвіла.
Та виявилося - тобі не рівня,
І рівнею ніколи не була.
Не варта ні надії ні довіри.
Не варта ні життя ні сподівань.
Мої маленькі безголосі мрії!
Навіщо стільки вам поневірянь!
Судилося - до обрію самотність.
Судилося - самотність до небес.
Хоч віршами зігріюся натомість.
Я без любові. Хто, скажіть, не без?
Нiколи
© Copyright: Ольга Владимировна Никитина, 2020
Свидетельство о публикации №120011000746
Свидетельство о публикации №120011000746
Рецензии