Чи зрозумієш,як самотньо нині?
Як серце плаче,подумки,-сумне?
Та як гірчить...мов подих у полині?
На живо розриваючи мене.
Чи будеш знати що живу тобою?
Тим поглядом.Тим смутком що в очах.
Та й крик переплітається з журбою...
Пече,згоряє,мов ота свіча.
Б'є током,коли згадка пролітає.
Стук серця б'ється швидше,ще скоріш.
Бо як батьки...ніхто не пригортає.
Біль постає,як їх нема,-хоч ріж.
Мої батьки із поколінь далеких...
Живете,ви,до нині у мені.
Добром в руках,у небі мов лелеки...
Камінням чистим в родовій стіні.
Від прадіда до діда,батька й брата...
В любові материнській у очах.
Я вільна.Відчиняю знову грати..
Хоч в котрий раз клітини всі кричать.
Я вільна вибирати знову й знову.
Я вільна жити.Вільна я творить.
Своє життя,своє надбання й мову.
Свою безцінну працю,кожну мить.
(Понкратова.О.В.)
Чи будеш знати що живу тобою?
© Copyright: Лена Грама, 2020
Свидетельство о публикации №120010305810
Свидетельство о публикации №120010305810
Рецензии
