Блакить

Дівчинка з дитинства мого у простенькім платті,
весь в цвітінні рідний, та покинутий вже двір,
і кружляє пір’ячко лелеки й запах ледве гіркуватий
ранніх абрикос, як молодості поклик. Набакир

місяць, в присмерку ще жевріє зоряний присок
і пливе таріля-безмір ясносиній, тремко палахтить
пр;сторінь і павітри жнив’яні, форкіт коней, листя
і трава дрімають, перегіркла ковила мовчить.

В вибалку холонуть вечорових рос краплини,
у тумані ячать тіні, і червоними леліточками глод
світитить, як намисто, на очах більмо тумана гине, -
розриває вітер вільгий сивий вранішній оплот.

Поле, маки, острівки волошок, пазолоть за небокраєм,
коливається хмарок кошлатий тихий дивоплин,
джміль зітха в знемозі, брості стиглі ледь тримають
галузки калинові і серпень ронить ще теплінь.

Боязке дівочої руки торкання, згляд-серпанок
і побачення найперше біля «дерла», парк,
танці, місячна доріжка і рожевистий світанок,
і останній блима на містку сумний ліхтар.

Те кохання схоже на лазурний вічний безмір.
Та розтанув, як полуда, сон-туман недовгий мій,
клятви не збулися, лиш рядки рясні поезій,
тільки спогади про місто, двір і абрикос завій.

Де разки калинові і дівчинка в простому платті?
І куди з небес те пір’ячко лелече вже летить?
Де закоханий хлопчина, місяць, почуттів багаття?
Де мого дитинства ніжна смальтова блакить?