Легенда о сосне и янтаре

Легенда про сосну та бурштин

(литовська)


Молодий колись рибалка
У човні по морю плив,
Не боявся хвилі змалку,
Рибу сітями ловив.

Хлопець гарний був, нівроку -
І високий і ставний...
Білочубий, синьоокий,
Погляд жвавий і ясний.

Сподобався він царівні,
Що жила собі на дні...
Почала опівдні рівно
Випливати день при дні!

От і він її побачив:
Вогник миттю запалав
У душі його юначій,
Бо царівну покохав!

До палацу із бурштину
Вже запрошує вона...
От із нею і полинув
До самісінького дна.

Але хлопець не втопився -
Наче риба, він поплив...
Дуже швидко опинився
У палаці, серед див.

Бог морський про те дізнався
І, від ревнощів та гніву,
Покарати заповзявся
Юнака й підводну діву!

Бо його, бач, відхилила,
Як не любі, залицяння...
По палацу він щосили
Вдарив хвилею нестямно!

На уламочки дрібненькі
Той палац перетворило...
Не діждеться сина ненька -
Бо його бурштином вбило.

І бурштин по всьому морі
Тая хвиля розкидала...
Заридала діва в горі,
Мертве тіло обнімала.

Досі ще вона ридає -
І гарячі ті сльозини
Знову й знову викидає
Хвиля краплями бурштину.

Хай не часто, та буває,
Що, орошена росою,
Та сльозина виростає
Величавою сосною!

І, на березі морському,
Сумно віти простягає...
Що зросла з сльози - нікому
І на думку не спадає...
    12.03.2008 г.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Перевод на русский язык:


Легенда о сосне и янтаре

(литовская)


Молодой когда-то рыбак
В лодке по морю плыл,
Не боялся волны с малых лет,
Рыбу сетями ловил.

Парень красивый был, нечего сказать -
И высокий и стройный...
Белокурый, синеокий,
Взгляд быстрый и ясный.

Понравился он царевне,
Что жила себе на дне...
Начала в полдень ровно
Выплывать день в день.

Вот и он её увидел:
Огонёк мигом запылал,
В душе его юношеской,
Ведь царевну полюбил.

Во дворец из янтаря
Уже приглашает она...
Вот с нею и устремился
К самому дну.

Но парень не утонул -
Будто рыба, он поплыл...
Очень быстро очутился
Во дворце, среди чудес.

Бог морской об этом узнал
И, от ревности да гнева,
Наказать задался целью,
Юношу и подводную деву!

Ведь его, вишь, отклонила,
Как нежеланные, ухаживания...
По дворцу он что есть силы,
Ударил волною неистово!

На осколочки меленькие
Тот дворец превратило...
Не дождётся сына мать -
Ведь его янтарём убило.

И янтарь по всему морю
Та волна разбросала...
Зарыдала дева в горе,
Мёртвое тело обнимала.

До сих пор ещё она рыдает
И горячие те слезины
Снова и снова выбрасывает
Волна каплями янтаря.

Пусть не часто, но бывает,
Что, орошена росою,
Та слезина вырастает
Величавою сосною!

И, на берегу морском,
Грустно ветви протягивает...
Что выросла из слезы - никому
И в мысли не приходит...