Василий Стус. Четыре ветра полощут душу...

Четыре ветра полощут душу,
в синем сосуде стебель весны,
в воронке гнева, в свет-завирухе
чернеет ярость качай-воды.
Возле колчана с хвостом метлы,
под кадыками, как дух сирени,
небосход воронноконный,
оделся  в сумерки, крик да в кровь.
Новгородцы, новогородцы!
Загородила плеть дорогу.
В синем сосуде стебель весны.
Как белый бисер - пот холодный.
О белый свет такой стремглавый -
оприч опричный - куда же деться?
Небосход вороноконный
идет взъерошенный
берегами рыдай-реки.

Оригинал:
Василь Стус. Трени М. Г. Чернишевського  (ч. 3)

Чотири вітри полощуть душу,
у синій вазі стеблина яра,
у вирві шалу, в світ-завірюсі
чорніє безум хитай-води.
Біля колчану хвостаті мітли,
під борлаками, як запах бозу,
убрався обрій вороноконій
у смерк, у репет, у крик, у кров.
Новгородці, новогородці!
Загородила пуга дорогу.
У синій вазі стеблина яра.
Як білий бісер — холодний піт.
О білий світе сторчоголовий —
опріч опричнин — куди подітись?
Кошлатий обрій вороноконій
йде берегами ридай-ріки.