Чортова наука

Жив-був колись на свiтi козак -
Його дружині все було не так.
З ранку до ночі вона його докоряла,
Вичитувала, дорікала, як муха дзижчала,
Порівняннями своїми чоловiкові скрізь докучала:

-Той сyсiда - більш вусатий,
Iнший - більш чубатий.
У того земля чорнiша,
В того хата чепурнiша,
Хоч та хата i бiля самого болота,
Зато там новi ворота.
В кума кращая сорочка
Й кухкудаче лiпше квочка.
У сусіда виноград спіліше,
Хліб в печі - і той м'якіше.
У куми ж навіть свиня рокхає,
Наче соловей тьохкає...

Iван Галю дуже любив,
Нiколи її не бив.
Тiльки слухав милу,
Голубоньку єдину,
Та дивувався її чудернацтвам,
Вигадкам та дивацтвам.

На жаль превеликий,
Від слів її ставав
Чоловік сумним та зажуреним,
Ходив по селу сам не свій,
Наче громом вражений,
Мов у воду занурений.

А коли люба Галя сказала
Та весь вечер примовляла,
Що в сусiда сонце яскравiше,
Навiть мicяць - й той кругліше,
То почухав  Іван за своєю потилицею -
Ще не чув козак такої нісенітниці.

Тому й вийшов вiн
Світ за очі зі свого будинку,
Попростував-попрямував шляхом з куряви,
Йшов серед пиляви до самої темряви,
Як примара, як чорная хмара,
Та й забрів до самого шинку.
Хильнув там з горя не одну чарку -
Бо міркував аж до самого ранку.
Думку гадав:
Яку б собі раду дати?
Як навчити свою дружину його шанувати?

І ось, як грім з ясного неба,
Думка до нього завітала, поруч сіла,
З добрим ранком привітала
Та й підказала:
"Тільки чорт знає, що з нею робити,
Яке тісто з неї ліпити".

Iван вуса обтирає
Та зазиває-закликає:
"Друже-чорте, що робити, підкажи,
Благаю, будь ласка, допоможи!"

Раптом - сам чорт за столом,
Каже: "Знаю, знаю,
Твою біду відчуваю.
Ти собі відпочивай, не хвилюйся,
Чаркуй-звеселяйся.
Я ж сам про твою жінку подбаю,
Я її перевиховаю.
Дозволяєш, козаче,
Друже-небораче?"

Зітхнув козак:
"Що ж, любо мені чи нелюбо,
Можливо, це і грубо,
Але вибору я не маю -
Тому дозволяю,
Друже-бісе,
Щоб я скис,
Коли відмовлюсь,
Чи, можливо, помилюсь,
Ти її з собою забери
Та до ладу доведи".

А чорт відповідає:
"Що ж, бачу, претензій ти не маєш -
 Я її на перевиховання забираю".
Вдарили по руках -
Та по своїх хатках.
По дорозі чорт Галю прихопив,
За собою мовчки поволочив
За синії хмари,
Де сховалися примари,
За високії кручі,
Далеко-далеко - у ліс дрімучий.

А вже в своїй темниці,
Рідній лісовій в'язниці,
Всипав чорт той жiнцi  рiзок,
Зрiзаних з берiзок.
Завдав чортяка їй доброї шкварки,
Дав такої прочуханки,
Що в очах жінки зазорiло,
Як бiлуга, вона заревiла.
Заголосила, заплакала.
Гіркими сльозами Галя вмивалася на ґанку
До самого ранку.

А після плакала-благала,
Перепрошувалася,
Чорта  благала  вибачення за свою поведінку
Та додому просилася до свого Iванка,
Єдиного та милого,
Незрівнянного,
Який для неї як золото.
Не буде вона більше червоноротою -
Язик прикусить та ключом закриє рота.

Чорт словам віри не йняв,
Тому розписку з неї взяв,
В якій вона написала,
Що в рот води набере,
Інакше чорт шкуру з неї здере,
А коли ні - то не уникнути їй біди.
"Що ж, - сказав чорт, - іди".
Додому вона пошкандибала,
Лiсами, степами помандрувала.
Через ріки та моря,
Через гори та поля.

Як прийшла жінка додому -
Вiдразу в рот води набрала,
Бо науку чортову навік в пам'яті своїй закарбувала,
На вус намотала та на носі зарубала.

I так вона змінилася,
Наче на світ переродилася:
Стала такою - бодай у вухо її вбгай,
Або до рани жінку прикладай.
Не жінка, а справжній рай:
Як шовкова:
Тихіше від води,
Нижче від трави.
Хоч мотузки з неї крути,
Хоч свічки з неї ліпи.

З пантелику чоловіка більше не збиває -
Байки свої більше не розповідає.

І живе тепер Галя
Зі своїм єдиним,
Незрівняним козаком Іваном,
Бо порівнювати недоречно,
Інколи навіть небезпечно.

Чи то правда, може - ні,
Зрозуміти лиш тобі.

Мораль:
Якщо щось не знаєш, що робити,
Може чорта в свою хату запросити?
Його запитати,
Як дірки в себе залатати?..
Дивись - і буде лад,
Не родина, а просто - клад.