Тривога

Я ніколи не замислювався над тривалістю людського існування.
Здавалося, безмежність надій, вражень, сподівань,
відчуттів і набутого досвіду – все це попереду,
ще довго, ще є ті хвилини,
які я б зумів справедливо назвати своїми,
вони в мене в кишені,
вони на долоні моєї долі, вони мої…
Але в цю хвилину я замислися,
перед очима поставали події минулих пережитих днів,
тих годин, які вже не повернути, не виправити,
вони відійшли у вічність,
але як хочеться, щоб згадка про них не ранила моє серце,
але заставляла його битися скоріше.
Але, на жаль, - це неможливо…
Час не чекав… Здавалося, години, дні, роки невпинно перегортаються.
Його плинність захоплювала мене, і я піддавався,
манила – і я йшов.
У цій круговерті я загубився, ніякої насолоди,
лише жорстока реальність, відлік часу,
незупинний, невблаганний…
У мене залишалося зовсім небагато часу,
щоб відчути і збагнути всю повноту щоденності,
щоб насолодитися її повноцінною красою.

Тривога… Тривога заповнювала серце,
вона проникала всюди, вона гралася моїм існуванням,
болісно нагадуючи минуле та неминуче майбутнє.
Вона пустотою пробиралася в мої груди,
і, наче знаючи, що мене найбільш вражало – те відбирала,
підкоряла собі. І лише сама тривога нагадувала мені про те,
що потрібно, що було і чого немає вже в грудях,
під серцем, тому що сама його і відібрала.

Що допоможе мені?
В яких почуттях я нарешті знайду спокій?
Чому мої очі дивляться на світ настільки дивно,
що я його так погано розумію, чи, можливо,
настільки добре – що я його передумав для себе,
знайшовши великі недоречності в самій глибині людського розуміння?
Чому я все ж шукаю ту незвичайну іскорку, для якої лише в моєму
відображені думки є начатки для її існування?
І взагалі якими правилами людина керована для визначення мети свого життя?
Дивні питання, але не зважаючи ні на що,
я лише про них і думаю,
знаходжу обривки відповідей у сучасності та в історії людини та світу,
складаю їх докупи зв’язуючи чимось,
на зразок первічним та неповторним – тією істинною буття людського,
що описано совістю в глибині кожної душі людської.

Правила світу сприймаються правильно лише тоді,
коли ми віримо в їхню необхідність,
коли ми відчуваємо,
що без них немає чіткого формування людської психології.
Буває, що навіть коли людина вірить в те,
чого в природі не існує
(хоча цього ніхто і не знає, тому що перевірити це неможливо)
то це починає існувати навіть,
якщо і не суспільно,
то індивідуально для самої людини,
що переконалася в силі своєї свободи вибору правильності
розрізняти добро і зло.

Хтось мене кликав,
хтось наче згадував мої пройдені дні земні,
хтось просто хотів мене повернути, хотів попередити ще тоді,
коли була надія на щось, на щось велике,
тепле, приємне, на щось неймовірне, на те,
що ніколи б до мене ось так не прилинуло,
не підступило, не віддалося в мої довірливі руки.

Навіть тоді я ще не задумувався над широким змістом свого майбуття.
У неволі билися останні хвилини мого жалюгідного життя…
Це все болісно видрапувалося у мене в душі і важко лягало на мої,
обтяжені горем, плечі...