Вдень збирала квіти, їх вплітала в косу,
Говорила з небом, з птахом і з рікою.
Бігала босоніж, відчувала роси,
Співом, сміхом, плясом, сопілкою дзвінкою...
.
А вночі ті квіти у зілля варила,
Одягала чорне, у очах смарагд.
Якась зовсім інша, якась темна сила,
Брала верх в усіх її світах.
.
Тихо і спокійно читала заговори,
Танцювала так повільно при свічках,
Малювала на тілі дивні узори,
І не відбивалась в дзеркалах…
.
Він питав: “Чи ти мене приворожила?
Я про тебе думаю і вдень, і вночі.
Чи ти раптом не відьма, моя мила?
Чом про тебе всі мої бажання й сни?
.
Чом до тебе тягне, чом втрачаю розум?
Чом на жодну іншу не дивлюсь?
Що за п’янкий запах у твого волосся?
Я від нього млію і горю чомусь…”
.
А вона сміється, і враз запалає
Вогнено-багряним кольором пітьма.
“Ти, мій любий, думай! Слова силу мають.
Зовсім не на кожну можна казати: “відьма”...
Вiдьма
© Copyright: Мариулла Дми, 2019
Свидетельство о публикации №119121408803
Свидетельство о публикации №119121408803
Рецензии