Печать или печаль смерти на укр

Холоднеча стрімко заповнювала її і без того студенну постать. Вона змерзла?! Ще ніколи цього не було. Прийшлося повільно знову нікому незрозумілою химерою повзти і мовчазним поглядом поглинати безкрай поля, і волочити за собою по стежці понад яром довжелезну косу. Руки трусилися у лихоманці, вуста шипіли , вимолюючи степового настою полину. Ковтнула. Здивувалась: гіркота , така рідна і безпечна, не принесла суттєвого задоволення.Зморщене обличчя зіжмакалось, немов потрісканий кувшин и розсипалось на хрустки. Спроба піднестись закінчилась лязгітом вітру, та гучною ломкою кісток. Але коліна заледініли вщент і стали схожі на два стовпи. Полужінка, а чи спотворена старушенція вперше застогнав, дегустувала свист зреченності і справжнісінькі сльози залили те місце де мало бути обличчя відчаю та туги.
Вона _ страховисько, кінцева зупинка , зробила неймовірне_ зжалілася!
Як же пригорнути, он того красеня, що лежить багатирем у відкритому просторі Космосу небуття?
Ворони оточили _ клюють , ясні колись при життю очі, тріплють гострими клювами залишки камуфляжу, що прикривав лише живіт та ноги.
Усвідомила _ холод немічний перед яскравою Душею,яка то відлітає, то з'являється з келихом бальзаму та сміливо і обережно покриває сморід бездиханого тіла, непідпускаючи зайвих свідків, відгоняючи птахів та комах.
Чому їй не камільфо? Не в перший раз залазити в труну і поправляти мереживо, класти туди небіжчиків,відчайдушних та сміливих..
Цей якійсь особливий хлопчина. Занадто молодий, синьоокій, занадто гарний, теплий , промінчастий, схожий на безвинного! Ні, не хочеться підходити, забирати і відводити його у пустелю вічних материних жалів....
Настрилятись вспів, це видно. А ось надихатись, звісно, не встиг. Обличчя залишилось неушкодженним, тільки застигло усмішкою несподіванки і якокось подиву? Він ніби питався:" Зі мною ж все гаразд, хлопці?" Вперта Душа не підпускала_ гріла задубівші, розкидані руки, прикладаючи до них пелюстки полум'яних маків і щось щебетала на вушко незрозуміле. Кому? Ось цьому скаліченому трупові....
Не гнала Душу, як робила раніше. Дивилась.
Через сім діб запирищила на всю міць злива. Припала Душа до тіла, впитуючи всю вологу жури та нескінченності призначеного у вічність шляху.
Раптом відкрила на ту іділію пащу, вмістивши у суцільну темряву небесн очі, разом с серцем, душею та пам'яттю.
Забилась знову у лихоманці, затряслась, заскрежитала у конвульсії власного кінця.
В цей момент відкрилась залізна брама і зазирнула в них з брудних окопів  ( ровів) хвальковата ненажерлива війна, байдужо віддаючи залізні ключи від ще не розквітлого на повну силу життя, що поглинуло у безвість, додавши їй, смерті, ще одного льодяника _ прибульця для підтримки світу забуття
2019