Пружина. Зi збiрки Щоденник Казанови

Білява Фурія – то суть земного зла,
Це холод сутінків як вісника розлуки.
У світ примар не першого звела,
Збагнути годі всі її спонуки.

І в полі зору праведних небес
Палійка доль, мов самка богомола,
Жує коханця (вабить сам процес),
Вхопивши, не відпустить вже ніколи.

Багато вже зазначених жінок,
Круті, значні, та, що б не говорили,
Їм не пасує лавровий вінок;
Не їхній рівень, бо не вийшли рилом.

Проте амбіцій, пихи.., аж по чуб,
То ж весь свій час - ціну собі складають.
І, звісно, в цих тупих білявих "ступ",
Ні гідності, ні крилець НЕ БУВАЄ.

Любов у прірву знову понеслась,
І нову зірку фурія малює.
Серветка "пам’яті" від фарби розійшлась,
Та цінність всіх стосунків нівелює.

Буває ж так? Зустріла «хижака».
Статечний, ще й білявок поїдає…
Від чар його була така слабка,
Напевне знала: цей таки здолає…

І "казанова" серце розпиляв,
Шматки закинув в міксер (так… для втіхи).
Нещасних її бранців пригадав
Та чмокнув щічку (просто… "на горіхи").

Шляхетним поглядом обвів оселю зла
Та вигуком з вікна покликав друга:
"Це що, вона до сказу довела?
Оце дає, білявка недолуга...

А ти лети, вглядаючись, в серця,
В котрих жевріє віра і надія,
Люби, твори та жертвуй до кінця...
ГОСПОДЬ оцінить, ВІН - уже радіє".

Здається біль потроху відступив,
Та друг не зміг підняти очі вгору…
Тієї ночі він ще довго пив,
Бо відчував; попустить ще нескоро…