Чогось не вистачає кожен день.
То слова теплого, то тиші, то любові.
Схилилось сонце, дивиться на пень,
Що вже не квітне в літі кольоровім.
Чогось сумують мріі навесні...
Та може, ім не бажано здійснитись?
Хвилюються сади - такі рясні,
Усе життя продовжуючи снитись.
У тих садах по осені здавна
Збирають яблука щокасті та рум*яні.
Насичені веселками сповна,
Ховаються у листячку духмянім.
Бурштиново сміються груші-дулі
І демонструють свій медовий сік.
У вечорових сутінках зозуля
Мені пророчить жити майже вік.
Я вірю ій. Та щось не так минає.
Усе, начебто, правильно збулось,
І тільки саду юності немає,
Без нього щось в житті не задалось.
Зозуля все кує, пророчить і віщує.
Жагучий травень спалює мости.
Бузковий рай з каштановим вирує.
Та де той сад? Там яблука, там - ти.
Роздуми
© Copyright: Инна Аверина 3, 2019
Свидетельство о публикации №119112905080
Свидетельство о публикации №119112905080
Рецензии