Додому

Повертаємось.
Стане Болоньї
для вівторка.
Рожевий літак
віднесе нас у теплі долоні
Буковини.
Промінчик-дивак

зазирне у салон.
Дядько справа,
лен вмостившись, ві сні захропе.
Хтось попереду випросить каву.
Хтось позаду - коньяк і фраппе.

Тошенятко чатує в віконці
на Хорватію.
Ангел дріма,
і тримає в маленькій долоньці
пальці сина.
Майбутня зима

вже запрошує в сіяний грудень,
де чекає Святий Миколай.
Я не мрію, бо знаю, що буде,
хоч яке ти життя обирай.

А на Шіллера сніг припорошить
наш старезний балкон.
Через скло
занявчить на людей Софікоша,
що сумує за нами.
Зайшло

біле Сонце за сірії хмари.
Ще годинка й Сучава, а там -
перетнути б Порубного чари,
і по нашим класичним ямам

дотягнути, нарешті, додому,
де звичайні прості чудеса
текстів долі без жодної коми.
Хто читає? - Звичайно, я сам.

P.S. Ні, Сучава літак не приймає.
Що ж, прийдеться летіти до Ясс.
P.P.S. Ось тому я не мрію, а знаю.
Про котів.
Про любов.
І про час.