***

Могилів. Місто-привид! Дністер - не кордон, а ріка,
що човни носить в центр у весняному стресі.
Там “Прощай!” - вже не раз, і все рідше – “Пока!”
Абрикос, як колись, називають  там - «церсик»

Місто мого дитинства щасливого досі не спить,
і кохання минулого тіні там вештають пари,
хміль тонкий матіол і акацій там душу п'янить,
на околицях снів тихо плаче школярська гітара.

І це навіть не місто - як втрачений край там землі.
Посміхається сонце, стрічає думок кораблі
моїх спогадів хвилі, і наздоганяє мій слід Могилів.
Накриває мене, а його вже  немає, - в імлі.

Я вдихаю пахке і одним видихаю рядком.
Онде річка тече, і стаю я рікою - Дністром.
Ось я бачу, узгір’я над містом зімкнули вже круг.
Голос чую любові я і обертаюся в звук.

І дитинства стежини, мости і сади і дахи.
Я стою над каньйоном, де сходяться всі ті шляхи.
І допоки це місто дрімає і бачить мене уві сні,
світ цей дихає, плине, живе і співає в мені.
 
Місто - біль і любов, і шаленої  юності спів,
мій подільський, мій рідний навік Могилів!