Вiд образи

День осінній розмито, наче фарбу, що з моди вже вийшла.
Хочу я – просто жити. І писати – такі собі вірші.
Мати все, що надбала. Що трудом за життя настаралась.
Нерозбитої хати. І їжі. І поваги людської на старість.
Ви забрали все зразу. Долар вертить скривавленим світом.
Ваші нафти і гази. Ситі лиця і погляди світлі,
Ваші посмішки з фото і солідністю сповнені душі --
Протокольно, в порядку! Чи існують гримаси байдужіші?
Вам снаряди не падають. Ні в Москві, ні у Києві, ні в Парижі, ані у Берліні.
Поспішати вам нікуди. А стріляють? – Нічого! То ПРОСТІ люди гинуть!
Кожне слово – робота. І печаттю оцінена якість.
Смерть – не ваша турбота. Ви – уяви не маєте, ЯК це!
Як це – міни летять! – із пекельним невитримним свистом!
Як -- розбите життя, лиш  уламки із пам’яті виснуть!!!
Навіть в фільмі із «ящика»:  чую свист -- тріпоне і затрусить!
Вмить зриваюсь, щоб вискочить: врятувати хоч тіло – не душу!
Бо уже неможливо – шостий рік із розбитої хати
Всі обіцянки-цяцянки ваші – ні слухати, ні пам’ятати!!!
Як обвисла сторінка! Мов пластина,  глуха і свинцева.
В ній – стіною мовчання. В цілім світі. А значить – ЗА ЦЕ  ви,
За убивства і сльози, за людей збожеволілих трупи,
І за Крим, і за Рим, за вогонь і за мідні розпечені труби –
Що повзем і повзем, і до світла добратись не в змозі,
У гарячці голодній, обезумілі  в чорній дорозі.
Ваші цяцянки – древні. А людину вам – зовсім не видно!
Бо такі ми маленькі – мов маленький загублений гвинтик!!!
Що, Нормандська четвірка? Добре все, тільки я вже -- НЕ ВІРЮ!
Ані посмішкам вашим, ані гонору, ані надіям!
Ви приїдьте до мене – хай заткнуться  пусті ваші фрази!
Ви в підвалах посидьте – і про мир всі домовитесь зразу!
Ви побудьте голодні, ви поспіть між гарматного гаву! –
В нас, іще не убитих, хоч маленьку одержите славу.
Якщо, Боже, Ти є – витри грані між списками Форбса
І придуманим вже за війну «Миротворцем»!
Хай пустоти мерзенні сердечні їх видно усюди,
Хай із таврами ходять – мов прокляті родом іуди!
А в моєму краю – залишилося землю продати
І голодним убивцям -- не краще від мене страдати.
Бо як прийдуть пани і накажуть: немає вам місця! –
То беріть свою дур, і гармати, та й мчіть – хоч на Місяць!
А захочете їсти – згадайте ображену жінку,
Ту, що пенсію в неї відняли, мов останню шкуринку.
Бо Господь – не теля, як-то кажуть. І Він не дрімає:
Все, що іншим зробив ти – із часом ТОБІ повертає!
Що, убивці СВОЇХ! Знов по світу никати з торбами?
А чи дома, уже на землі НЕ СВОЇЙ – буть заморському пану – РАБАМИ!
Ви війну розвели – серед доброї рідної хати.
За убивство Донбасу – ви отримали дуже багато?
Не кажіть, що у мене занадто злі вірші:
Ви б – чи добрі писали на моєму пекельному місці?
І мене не кленіть – бо не стрельнула бабка ні разу:
Я померла давно. Від страху і від голоду. І від образи.

Ілюстрація із Інтернету, дякую авторові.