Дмитрий Юрков. О Величии и бесприютности. Рус. Бел
Мир таков, каков он есть,
Ясно и глупцу.
Охлади желаний спесь,
Не перечь Творцу.
Посещая Божий Храм,
Усмири свой взгляд.
- На колени, жалкий Фавн,
- На колени, раб.
Слепит злато, глушит медь
Колокольем нас.
И лишь сердце отогреть
Негде здесь подчас.
За спасеньем, чуть дыша
Отмолить свой грех.
(Господу важна душа
Каждого! и… всех
Думал я). И шел к нему
На священный Суд.
Ждал прощенья за вину,
Ждал стыду приют.
Я покаяться мечтал,
Я открыться шел,
Я калиточку искал
Да так и не нашел.
И шагнул я за порог,
Не открыв дверей.
Сердцу нужен островок,
А не Дом Музей.
Пра Веліч храмаў і беспрытульнасці вандроўцаў
Свет такі, які ёсць ён,
Ясна і глупцу.
Астудзі жаданняў сон,
На суперак Тварцу.
Наведваючы Божы Храм,
Уціхамір свой погляд.
- На калены, жаласны Фаўн,
- На калены, раб.
Слепіць золата, глушыць медзь
Божым звонам нас.
І толькі сэрца адагрэць
Няма дзе тут у час.
Ратавання першы шаг:
Адмаліць свой гріх.
(Богу важная душа
Кожнага! і… усіх
Думаў я). Ішоў не ў навіну
На святы той Суд.
Чакаў прабачэння за віну,
Сораму майму прыют.
Вінаваціцца жадаў,
Я адкрыцца ішоў,
Брамку да Яго шукаў,
Ды так і не знайшоў.
І ступіўшы за парог
Не адчыніў дзвярэй.
Сэрцу трэба астравок,
А не Дом Музей.
Перевод Максима Троянович
Свидетельство о публикации №119111306975