«Я знаю, – сказала вона, – ти підеш все одно.
Я знаю напевне – не зможу заплакати навіть.
Підеш, і сльозами нічого уже не поправить.
У серці уже попрощалась з тобою давно.
Живу із тобою, а подумки слово «прощай»
звучить у мені невідступно, нема на те ради.
Безслівно підеш. Може, це буде гірше, ніж зрада.
Підеш – і ні слова, ні сліз… Тихе «не поспішай»
не вимовлю – я і на тихе не маю вже сил.
Залишились сили на світлую, добрую пам'ять.
І я не забуду нічого, що сталося з нами.
А пам'ять про щастя моє не складатиме крил».
...Він слухав, і він упізнав всі жіночі слова,
які так подібні до слів і його – чоловічих.
...Він слухав, і він зрозумів, що подвійність – це звичка,
як острах один оселяється в двох головах.
Я знаю, пiдеш все одно, або Подвiйнiсть
© Copyright: Миклош Форма, 2019
Свидетельство о публикации №119110208146
Свидетельство о публикации №119110208146
Рецензии