Ми хотіли завжди, щоб на нас не звертали увагу,
але кожного разу виходило все навпаки:
люди в дотиках наших вбачали і пристрасть, і спрагу,
і тоді твоя ручка зникала з моєї руки.
Люди знову і знову дивились на нас усебічно,
ми не знали: це заздрість, цікавість, чи, навіть, журба?
Дивні погляди ці врешті-решт ми пробачили звичці –
дивній звичці людей розуміти, що ми – не юрба.
І коли усвідомили ми, що приречені разом
йти крізь погляди, йти крізь самотності очі чужі,
ми уже не сховали від інших наш дотик ні разу,
будемо поруч іти, як за обрій ідуть дві душі...
Ми хотiли завжди, щоб на нас не звертали увагу
© Copyright: Миклош Форма, 2019
Свидетельство о публикации №119103107698
Свидетельство о публикации №119103107698
Рецензии