Корона сонет1в В1нець для музи. В1нок 13

Вінок 13. РИМОВАНІ МИТАРСТВА

1.
Коли творіння, чисте і глибинне,
Розпалює снагу палких звитяг,
Небесну мудрість пізнає людина
І лаври похвалу їй шелестять.
Якщо ж приносить лиш гіркі боління,
Зневірою туманить майбуття,
Стає тоді душа сліпа й причинна.
Розбиті зорі в бур’янах ряхтять.
Я ж над усім і плачу, і сміюся,
І мрії крижаніють у вогні,
Зв’язала муза цей Гордіїв вузол –
То листям облітає навесні,
То восени багряний спокій рушить –
Пробуджує в серцях лункі пісні.

2.
Пробуджує в серцях лункі пісні
Любов, що подолає час і відстань.
Невинні мрії, ніби цвіт рясний,
Від сірої буденності не збліднуть.
Лиш не для мене щебет чарівний…
Мої слова пожухлі та безплідні,
А сон казковий непомітно зник
І доля почала зворотній відлік.
Любила, музо, я тебе одну,
У віршах снила про політ орлиний.
Та якорем душа – на глибину…
Долає фатум. Боротьба нерівна.
Лише на мить, магічну і хмільну,
Всміхається поету світла днина.

3.
Всміхається поету світла днина,
Як вічність він складає із перлин.
Спиває волю із джерел первинних
Його крилатий і шалений кінь.
Моя ж душа блукає в царстві тіней.
Благає чисту мрію: «Не покинь!»
У віршів самоти один відтінок
І тягнеться ланцюг важких годин.
Чи може умістити серце жінки
Усі краї небесні та земні,
Коли буває там для горя мілко?
Та мить – і світ коханням заяснів.
І знов п’янка весна співає дзвінко,
У сонці оживають чари снів.

4.
У сонці оживають чари снів,
І травень гордо носить пишні шати.
Та відчай сад весняний затінив.
Не знаю я, куди тепер податись.
Мій рай для тебе, музо, був тісний.
Не гріє вже твоїх оман багаття.
Мотив святої мрії відбринів.
Гріхи повзуть в едемі, ніби гаддя.
Про щастя спогад у пітьмі топлю,
Сховала скриньку-серце у хмаринах,
Жбурнула в пекло дерев’яний ключ…
Любов розбилась на дрібні мачини.
Святкує фальш. Зриває слів салют.
Мої ж сонети, мов трава полину…

5.
Мої ж сонети, мов трава полину.
Немає музи і нема мети.
Лечу я в неіснуючу країну
Утрачені ілюзії знайти.
Нависли хмари, як пухкі перини.
За мною палахтять хиткі мости.
Шепочуться легендами маслини,
У хащах лунко виграє сатир.
Зустріла дев’ять муз я на Парнасі,
Але нема моєї поміж них…
Холодний дощ умив печаллю рясно.
Затихли водевілі голосні.
Бреду в собі у покаянній рясі.
В душі скорбота, як іржавий ніж.

6.
В душі скорбота, як іржавий ніж.
Покину назавжди палац Кіпріди.
Любов мою невинну очорнив
Пекельний відчай, у перо налитий.
Як стерти над гріхом фальшивий німб?
Благаю правосуддя у Феміди!
Вона ж не чує сповідань сумних,
А може лиш презирством спопелити.
Думок печальних обступив табун.
Дражнила муза диво-сном донині,
Тепер шепоче із пітьми: «Забудь!»
Замерзне на папері кров-калина.
Закінчивши даремну боротьбу,
Розбиті мрії в забутті спочинуть.

7.
Розбиті мрії в забутті спочинуть
На пристані для блудних кораблів.
Розрадь в душі лиху війно, Афіно!
Троянду чисту хитрий змій обвив…
Набридло волокти ярмо рутинне,
Шукати друзів поміж ворогів.
Танцює воля із пером неспинно,
Бо світ мене ще й досі не зловив.
Із віршів, що писала недолуго,
Вплела у долю ниті сивини
Моя фатальна і солодка туга.
О відчаю, сліпий і навісний!
Чи в спокій заведе буремна смуга,
Чи біль мій переродиться у гнів?

8.
Чи біль мій переродиться у гнів,
Чи сміхом розіллються ріки-думи?
Реальний світ ущент давно прогнив,
Казковий – посірів і зблід від суму.
Хто голосом солодким поманив,
А потім безсердечно ранив глумом?
Прощається іскрою вдалині
Любов моя, висока і бездумна.
Тож бався, музо, водевілем душ,
Пали їх, мов палаци паперові.
Моєї ж не торкнись! Повік не руш!
Зникайте тіні у зорі ранковій!
Та знов омани золоті довкруж…
Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу!

9.
Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу.
Мій шлях по морю самоти проліг.
Шукаючи Пегасову підкову,
За поміччю здіймаюсь на Олімп.
Там завжди безтурботно і святково,
Солодкі гімни грають сотні лір.
В очах богів, глибоких і тернових,
Стають смішними грізні королі.
Одна забава в юнака-Амура,
А сивий Зевс такий же серцеїд.
Облудами людей титани дурять.
Тут правди не знайду я вочевидь.
Та сяють зорі крізь думки похмурі,
З пітьми жага натхнення гуркотить.

10.
З пітьми жага натхнення гуркотить.
Із віршів замикається корона.
Поезія пробилась крізь граніт –
Сягає до зірок могутня крона.
Немає для поета більших бід,
Ніж мрії поховати в заборонах.
Блукає у саду гранітних плит
Душа моя, тремка і безборонна.
Лиш промені надій і сподівань
Освітлюють на небі шлях шовковий.
Здолала море, перейду й лиман.
Пливе в магічний вимір місяць-човен.
Я музу поверну в палац оман,
Хоч сумніви холодним градом колють.

11.
Хоч сумніви холодним градом колють,
Нехай перо зітче новий сюжет.
Хай творить світ сумний і загадковий,
Бо слово – це і скрипка, і багнет.
Хоч у раю бур’ян уже не полють,
Святій печалі не зірвати лет.
Колодязь почуттів красою повен.
Нема спасіння від п’янких тенет.
За музою спущусь в підземне царство.
У грі на долю це останній хід.
Біжу із волі у солодку пастку.
Чого не мала, утрачаю вмить.
Долаючи римовані митарства,
Іду до миру через сотні битв.

12.
Іду до миру через сотні битв,
Натхнення через край уже не ллється.
Розтяту душу занесла в Аїд
Ілюзії безжальна колісниця…
Підземний бог карає грішний рід.
Для нього всі нікчемні та безлиці.
В очах пекельна кара клекотить,
Аж землю колихає хитавиця.
«Віддай же музу! – я молю царя,
Та що титанам до жалю людського?
Пітьма співає сповідями втрат…
«В тобі вона! – аж раптом він промовив. –
Як ти воскреснеш, оживе ураз
Ця мрія, і реальна, і казкова».

13.
Ця мрія, і реальна, і казкова,
Пилилась в забутті під чорним склом.
Печаль мені співала колискові,
Душа плила у ніч з одним веслом.
Та ранок розжене почвари знову.
Загоїться у серці біль-розлом.
Жагу любові люта смерть не скорить.
Розквітне в римах все, що відцвіло.
Хоч відчай із пітьми не відпускає
І лютий Цербер на цепу гарчить,
Я вибухну на волю вогнеграєм,
Розвіявши примари страховіть.
Надія із безодні виринає,
В обійми до небес вогнем летить.

14.
В обійми до небес вогнем летить
Любов, що із приречення воскресла.
Весняним квітом зацвіте пустир,
Птахів травневих загримлять оркестри.
Пробач же, мила музо, що не тим
Писала вірші й дарувала весни.
Благала, то вернись, то відпусти,
Не знаючи, що ти для мене – Всесвіт.
Я довго спала. І жила всліпу.
Та зійде із душі столітній іній.
І ріки мрій в кохання упадуть.
Розпалить ніч казкове мерехтіння,
Перо співуче прожене журбу,
Коли творіння, чисте і глибинне.

МАГІСТРАЛ

Коли творіння, чисте і глибинне,
Пробуджує в серцях лункі пісні,
Всміхається поету світла днина,
У сонці оживають чари снів.
Мої ж сонети, мов трава полину.
В душі скорбота, як іржавий ніж.
Розбиті мрії в забутті спочинуть
Чи біль мій переродиться у гнів?
Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу.
З пітьми жага натхнення гуркотить.
Хоч сумніви холодним градом колють,
Іду до миру через сотні битв.
Ця мрія, і реальна, і казкова,
В обійми до небес вогнем летить.


Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.