***

Тільки-но побачив на білборді рекламу державного «Укрексімбанку», на якій зображено пішака, що видає на стіну тінь у вигляді ферзя.
Так би мовити, питання «бути чи здаватись» для українського банкіра вирішено остаточно і досить недвозначно.
Як на мене, очевидно програшна реклама для будь-якого бізнесу, що вже казати про банківський, але засмутило мене не те, що рекламний відділ банку явно не відповідає очевидним завданням свого існування. Це другорядне. А ось та обставина, що цей банк є державним, тобто за його зобов’язаннями у випадку суттєвих проблем сплачуватимемо саме ми, друзяки, із вами, і його ідеологічна концепція ґрунтується на такому примітивному розумінні підгрунтя роботи із клієнтами, турбує неабияк. Україна отримала найбільш точне і лаконічне своє осмислення на даний час.
Нажаль, основну парадигму останніх десятиріч, що полягає у «практичному лицемірстві» і «облігаторній надійності надій», мені точно не змінити. Звичайно, ця реальна і велика біда, яка немов терміт, руйнує той, нехай і неідеальний, але більш-менш не надто коннотаційний світ, в якому я зростав, лякає мене своєю невблаганністю і пустотою, але не настільки, щоб я перестав вірити у необхідність говорити своїм дітям про правильність комунікації із навколишнім середовищем задля, якщо не створення світу більш гуманного, то хоча б не втрати того рівня людяності, який мені поки що доступний.
Проте, здається, ми вже на рівні загальнополітичної та бізнесової мети отримали такий семантичний жах, після якого величне «бути, чи не бути» сприйматиметься як рекламний буклет баптистів в центрі Де Валлену.
Біда та й годі...