Н. Бідненко
У безодню моєї душі
Камінця ти закинув недбало:
– Прощавайте-но, пані, пишіть
Про кохання, що димом розтало.
Небо тисне мільйонами зір,
Безкінечне, спокійне, одвічне.
Ніби в ньому нема чорних дір
Й нелюбов – щось буденне і звичне.
Та іще сколихнуться світи,
Буде грішне й святе – як буває…
Хоч як важко без тебе іти,
Путь лягає нова – я чекаю.
***
В бездонную пропасть души
Камнем кинул в меня, как попало:
-Прощай моя пани, пиши
Про любовь, что дымом угнало.
Небо давит миллиардами звёзд,
Бесконечно-спокойное, вечное,
Вроде нет у него чёрных дыр,
Нелюбовь,-как дело привычное.
Но ещё всколыхнуться миры,
Будет грешное, святое,-бывает
Тяжело без тебя мне идти,
Новый путь мне пролёг - жду и знаю.
Бездонная душа
© Copyright: Татьяна Маркова 3, 2019
Свидетельство о публикации №119091804672
Свидетельство о публикации №119091804672
Рецензии