Той довгий шлях

Той довгий шлях не дойдений кінця...
Не спалить думку що летить мов птаха.
Та й не буває певного вінця...
Який скоротить для початку плаха.

Не стане дня,не буде ночі,доню...
Тепло та світло нинішнє мине.
Не буде взять твою й мою долоню.
Тій тіні,що життями промайне.

Тій долі що сміється загадково.
Прикритим віхтем,листям лободи.
Не буде падать добре й ніжне слово,
До тих сердець,-загартувань води.

В ряди добра,в ряди подяки,честі.
Той довгий шлях,зі згадками лиця.
Кому ж скажи,іще...іще,донести...
Зі шрамами,зі зморшками...правця.

Кому зглянутись,очі гоять рани.
Кому сказати,через примхи літ.
Шо сонце зігріває.Й від веранди...
Прямує на коліна старий кіт.

Він також дивом поряд опинився.
Прийшов усівся,й а ні кроку руш.
Та й на слова ніколи не дивився...
Зависливих,в іронії,-кликуш.

Чи правидні вони були? Відверто...
Скажу йому,й поглажу по спині.
Життя минуло,я любуюсь вперто...
Що осені,зими,та на весні.

То листя пада,то сніги накриють.
То квітнуть квіти та струмки біжать.
Дощі ідуть...дорогу завше миють...
Ще й камені під травами лежать.

Я певно знаю,як літа минають.
Я дивлюся картинки многих літ.
Як хмарі,небо,-чисте затуляють...
Як опадає білий-білий цвіт.

Я бачу очі там...де їх не має.
Усмішку,подив,схили вдячних див.
Та як людина,спогадами крає...
Кохає так,-немов Господь водив.

Той довгий шлях минулого буття.
Не дойдений,зрадливими сльозами.
Якому не буває вороття...
Розділеними,спільними плодами.
 (Понкратова.О.В.)