Нехай у шибку злива тарабанить,
й остання хризантема відцвіла в саду,
і сиві огортають землю вже тумани –
надіюсь і чекаю, і пишу, і жду.
Нехай вже кров порядком охолола,
і немочі не в змозі вже перелічить -
я дякую за все, що було, за тепло і холод,
я дякую за все, що є, за кожну мить.
До тріски вимок завіконний Всесвіт,
куняє у дворі п'яничка під грибком,
і відчуття, - для кари небо скресло,
шмагає землю, шкварить ніби канчуком.
Переживаю не занадто, хоч і винуватий -
а в чому винен, знає Бог, усім – своє,
потоп благословляю, за гріхи відплату,
що був колись і той потоп, що нині є.
По вікнам злива тарабанить,
гне до землі і відмиває від біди,
та, перше, ніж мене не стане,
я напишу ще віршик не один.
А доля все дала і в чомусь обманула,
та не набридло ще мені життя моє,
я вдячний їй за все, що було,
і дякую за все, що є.
ДОЛЯ
© Copyright: Петр Скорук, 2019
Свидетельство о публикации №119090701785
Свидетельство о публикации №119090701785
Рецензии