Размышления о свете Укр. яз

Роздуми про світло
З малечі, коли мене ще жалила кропива і клював в чоло півень,- я складала сценарій свого життя. Я збиралась жити по узгодженому плану який затвердила власноруч… Думки по написанню приходили вечорами на кушетці, бо світло бабуся економила, а я зачаровано дивилась на червоний від вогню лист печі. Потім приходили батьки, бабуся знімала «борідку» соняшникового лушпиння і лагодила в тарілки смачну, розніжену на припічку вечерю. Перед сном, подивившись діда Панаса, з його «Любі хлопчики й дівчатка», ми розбирали  самостійно ліжка, і вже у ліжку… добре закутавшись по самі вуха одіялом і заплющив оченята,- я бачила картинки майбуття. Спочатку у підсвідомості зазирав в моє обличчя вузенький промінчик світла, поступово він розходився як штори на дверях нашої спальні, відкриваючи око величезного екрану…
Мене вітала довгими білими крилами пташка, і я бачила себе дорослою дівчиною, чомусь актрисою…. Мене всі знали, бо я грала в театрі, носила шляпку з вуаллю, холодні руки ховала в соболину муфту і була дуже розцяцькована! До мене підходив Гафт і казав – «не дурно…» А Гурченко підбадьорювала –  «ничего, Елена, пусть все не так случится! Но случится  нечто! Уверяю Вас!»
Мені подобалось говорити з знаменитими людьми, головне що в той ситуації  вони знали і передбачали моє життя… Трохи дивно для сторонніх це чути, але для мене то була справжнісінька реальність…
 З особливим захопленням вітала загадкову птаху, таку велику, осяяну проміннями сонця, білосніжну, з великими червоними очима. Хтось коментував:
_ Ти бачиш  альбіноса, він всіх приваблює, але і відштовхує ніби більярдні кульки. Ти теж, альбінос…
-Чому? В мене ж не червоні очі!
- Зате ти зазирнула туди, куди зазвичай діти не дивляться. Навіщо тобі Всесвіт і його дорога? Навіщо тобі великі відстані по яких ти гасаєш думками?
- Я бачу ж все це - казкові силуети, ряжених  клоунів, і себе  в середовищі дорослого світу осяяна з ніг до голови  Світлом….
Воно мені подобається найбільше  всього,  таке живе і комунікабельне…
Питань я більше не задавала, а спілкувалась з кожною частинкою сяйва, воно було лагідним, теплим, благоговійним…. Я гладила Світло, ніби таку собі точку… торкалась губами і відчувала благоговійні звуки мелодійного такту, непомірного недосяжного  обсягу! Світло безмежне, прозоре зливалось в унісон з моїм диханням, скручувалось до мінімуму... Розповсюджувало свій спектр до максимуму… І так нескінченно!
 Але я відчувала і тяжкий стогін пітьми,  скрип, навіть чула скавуління  одинокості… я напружувалась побачити межу між Світлом і країною протилежного дійства _темрявою.
Виходило -  ласкавий  зайчик, що гладив моє пшеничне волосся, збирав його мов у снопик і знову розпускав,-  переміг все сумне і чорне. Згладжував, злизував полум’ям якоїсь доброти.
Відчувала,-   зайчик  не хоче лякати, бо то промінчик вічний, незгаслий. Він вчив  - темного поля не треба боятись, і його не пройти, як не пройти і все Світло!
Бо ж точка в точці -  Світло у темряві, темрява у світлі. З неї з точки - дві паралелі! Тобто нескінченні дороги Добра, Зла, Світла, Темряви. 
Раптом, мінялась палітра протиборства і я   летіла просто у прірву, неосяжну, недосяжну,  бачила зірки і сонця, каміння і воду, пекучий вогонь, який шугав на зустріч; спостерігала темряви спокій, пульсацію зірок, комет, метеорів…
а що далі? Далі що? Що???
А далі рух, рух, рух…. Я так відривалась від початку, що не розуміла – хто я взагалі? І куди поділось моє тіло з потребою їсти і пити?
Поверталась знов до точки  торкання двох світів – світла і темряви і ніби рибка, моя душа  виринала із  коловороту  мандрів чи то уявлення, чи то сну, схожого на реальність …
- Моє ліжко, _  я не находила початку і кінця, а воно ліжко, знову тримало моє легке тіло… моє дихання… моє життя…
Не сила була повернутись до фантастичного  сценарію моєї долі, підсвідомо розуміла, - писати майбутнє не треба.
Моя голівка була занурена ромашкою в подушку, вона не рухалась…
Хтось схлипував від жаху… притуляв кулачки до щічок, смикав пір’їнку з подушки і відчував себе малесеньким  козяточком, залитим геть сльозами...Ті сльози ніби об'єднували всі епохи минулого прожитого людством і теперішнього..
Боже, це ж я… маленька нікчема і таж точка.
Згодом, добре зрозуміла,  _ все світле і тепле проходить через призму Світла,- і воно проявляється! Спитаєтесь в чому? Я питала…
Простір відповідав:
- Подивись уважно у віконечко, побачиш землю, небо; зазирни в очі бабусі, пригорнись до мами, відчуєш тепло; прислухайся до слів батька, зроби добрі вчинки, винеси з душі на поверхню милосердя та любов і світло стане твоїм вічним супутником.
А ще мені тоді у ліжку здавалось – моя душа не вміщується в моєму тілі, вона занадто якась пристаркувата…
Про душу ніхто з дорослих не здогадувався, не цікавився про її вік,  лише всі бачили перед собою замкнену, задумливу дитину…. Або точку…
Часто мудрі дорослі порушували спокій моїх роздумів про Світло  бо я поверталась до реалій своєї присутності в житті, відволікаючись від  написання сценарію… Тоді не знала, що сценарій ніхто майже не пише, він проявляється згодом, коли починаєш йти дорогою своєї долі…
2011
"У меня два варианта написания этого размышления. Есть немного отличия в форме написания, но суть та же, прожитая в детстве. Первый вариант уже есть на Стихи.ру Вещь автобиографисческая/