Потяг дав гудок прощальний,
ринувся подалі з міста.
Далі, далі від негарних,
переповнених, нечистих
вулиць, площ і тротуарів,
перегрітих сонцем літнім,
що відлунюють піаром
чорним. Тільки для туристів
у Парижі замануха,
тим, хто іде сюди вперше.
Я ж нажилась вже по вуха.
Це про мене - вільний вершник.
Воля! Щастя без упину-
я живу у цьому світі,
і у другий як полину,
то ніхто і не помітить.
І тому мудрець поважний
радить в цьому розчинятись.
Ніби нас тут і немає...
Як повітря в чистій хаті.
Як на грядках огірочки..
Розчинитись... Бути всюди.
І ніде... Без заморочки
прошмигнути межи люди,
і до лісу! На поляну
впасти кущиком ліщини.
Полікуються всі рани
в спеку дощиком з хмарини...
От тому й тікаю з міста.
Не в бетоні ж розчинятись.
А в росяному намисті..
в лісових зелених шатах...
4 липня 2019 р
Гудок. укр
© Copyright: Евгения Кобикова, 2019
Свидетельство о публикации №119081207813
Свидетельство о публикации №119081207813
Рецензии