Два солнца на запад рассказ на укр. языке

Два сонця на заході
Дитяча лікарня. Величезний коридор, у якому спостерігається безперервний рух. Діти, підлітки сидять на стільцях, а малюки марудяться у матерів на руках. Батьки бігають реєструватись, отримуючи квітки , по яким йде черга. Потім – по кабінетах, потім зі своїми чадами – здавати аналізи. Люди в білих халатах повільно виходять або заходять у кабінет, викликають хворих чи виходять на свіже повітря, роблячи діловий вигляд. Деякі з них, просто відволікаються – курять….
Звичайний день у звичайній лікарні, як завжди біготня, консультації, аптеки. Але не має нічого нуднішого, як чекати черги. Щоб прискорити час, хтось починає читати дитині книжечку, хтось бавиться, показуючи малюку все , що є у сумці, деякі матері годують просто у коридорі… А взагалі, стає якось спекотна, або це просто задуха від великої кількості людей.
Ось одна жіночка спробувала пройти без черги з маленьким крикуном, але на неї загуділи, як у вулику, і вона поступилася, вмовляючи хлопчика не плакати, а він не слухав її й галасав на весь коридор.
Вже десь під обід пацієнтів поменшило, і раптом у вході у коридорі з’явилися дві постаті, мов дві темні плями. Сонечко як раз зазирнуло у вікна, і ласкавий промінчик пробігся по цих «плямках», котрі по – тихеньку пересувалися.
На це , навіть ніхто не звернув уваги, адже до лікарні приходять хворі або з хворими, і кожен живе своєю проблемою, своїм острахом і надією.
А між тим, із цих двох розрізнилися  врешті решт, жінка і дівчинка, які ледве йшли, підтримуючи одна одну.
Таке складалося враження, що вони якісь біженці, погорільці чи евакуйовані…
Ось так, якось приречено, вони підійшли до кабінету гематолога
- Мамо, Мамо а, що скелети зі свої трун піднялися?
- Запитала кароока дівчинка свою маму.
- Тихо, тихо, дитинко – шепотіла жінка в окулярах,- це біда наша людська, біда спіткала…
- У вас дівчинка дуже хвора, проходьте без черги,- сказала жінка, котра сиділа з малюком, якій солодко спав в неї на руках.
- Ми чорнобильці,- якось з острахом безсило відповіла – ми трохи відпочинимо.
Жінка на вигляд мала років сорок, очі в ней були молоді, але жовто скляна шкіра обтягувала обличчя, губи зливались в один колір зі щоками..
Кістлявими пальцями вона на силу розстебнула ґудзики на курточці своєї доньки, зняла з неї верхній одяг і майже беззвучно, одними губами, прошепотіла:
- Сідай, бо ще впадеш.
Дівчинці було років чотирнадцять.
Коли вона залишилася в одному темно – синьому костюмчику, то всі побачили худеньку, мов гілочка верби, статуру, дві ручки з пальчиками, що мов світилися. Вона важко опустилася на стілець.
На дівчинці була чистенька біла хустинка, личко прозоре- світилось, а очі- блакитні- блакитні, і такі великі! Чорна довга коса якось занадто спокійно лежала на худеньких плечах.
Виразні очі дівчинки всіх дуже вразили, вони наче дивилися просто у Всесвіт… Не було в них не болю, ні жаху, ні зацікавленості, ні байдужості, а щось таке неминуче, пророче…
Глибоко – страдницький подих- і дівчинка підвелася, що зайти до кабінету. Важко переступила поріг, і двері зачинилися.
Одна жінка заплакала.
- Мамо, мамо чого ти плачеш?
- Хто такі чорнобильці?
- Маринко, це люди які бачили війну, які були огорнуті ядерною спекою, бо на станції трапилась аварія…
- Мамо, а тієї аварії вже не має?
- Ні, доню аварії не має, наслідки є…
В коридорі настала мертва тиша. Всі жінки інстинктивно почали притискати до себе дітей, а діти також замовкли…
Коли вони вийшли з кабінету, було видно, що прийом зморив їх обох. Вони посідали на стільці. Не мати, не дівчинка не бачили присутніх, вони були у своєму світі, суворому і мовчазному. Вони були самі по собі, а життя навкруги здавалося іншим паралельним світом.
- Ну, що одягну тебе, - промовила мати.
Дівчинка підвелася, простягнула дві ручки, її тоненька фігурка щезла в куртці.
Вони повільно, важко ступаючи, пішли у зворотному напрямку по коридору, перетворюючись знову на дві тіні, «плямки», на одну свічку нашого людського провалля…
ДВА СОНЦЯ НА ЗАХОДІ,- проговорила жінка, що сиділа під дверима сусіднього кабінету… ніби в простір безвиході…
Цей випадок у лікарні вперше дав мені змогу поглянути в очі чорнобильського горя. І я тоді вперше помолилася за всіх чорнобильських дітей їх безневинні душі, що так рано пішли із життя, не виконавши свого людського призначення на цій Богом даній Землі.
2005
/ «Сімейна газета», 2010.-№16.- 22квітня/