Роздуми про св тло

Роздуми про світло.
З малечі, коли мене ще жалила крапіва і клював в чоло півень,- я складала сценарій свого життя. Я збиралась жити по узгодженому плану який затвердила власноруч… Думки по написанню приходили вечорами на кушетці, бо світло бабуся економила, а я зачаровано дивилась на червоний від вогню лист печки. Потім приходили батьки, бабуся знімала «борідку» соняшникового лушпиння з підборіддя і лагодила в тарілки смачну, розніжену на припічку вечерю. Перед сном, подивившись діда Панаса, з його «Любі хлопчики й дівчатки», ми розтілали з братиком самостійно ліжки, і зі сміхом вкладалися кожний в своє… І вже у ліжку… добре закутавшись по самі вуха одіялом і заплющив оченята,- я бачила картинки майбуття. Спочатку у підсвідомості зазирав в моє обличчя вузенький промінчик світла, поступово він розходився як штори на дверях нашої спальні, відкриваючи око величезного екрану… Мене вітала довгими білими крильми пташка, і я бачила себе дорослою дівчиною, чомусь актрисою…. Мене всі знали, бо я грала в театрі, носила шляпку з вуалью, холодні руки ховала в соболину муфту і була дуже розцяцькована! До мене підходив Гафт і казав – «не дурно…» А Гурченко підбадьорювала –  «ничего, Елена, пусть все не так случиться! Но случиться нечто! Уверяю Вас!»
Мені подобалось говорити з знаменитими, головне що вони знали моє життя..я вітала загадкову птаху, таку велику, осяяну проміннями сонця, білосніжну,з загадковими червоними очима. Хтось коментував, – «Це альбінос, він всіх приваблює, але і відштовхує ніби більярдні кульки. Ти теж, альбинос…»
Казкові силуети, напомажєні клоуни, і я в середовищі дорослого світу осяяна Світлом…. Воно мені подобалось найбільше таке живе і камунікабельне… Так я спілкувалась з кожною частинкою сяйва, воно було лагідним, теплим, благоговійним…. Я гладила Світло, ніби таку собі точку… торкалась губами і відчувала блажені звуки мелодійного такту, непомірного необсягу! Світло безмежне, прозоре зливалось в унісон з моїм диханням, скручувалось до мінімуму... Але я відчувала і тяжкий стогін пітьми, її скриготання, скрип… я напружувалась побачити межу між Світлом і країною протилежного простору… Виходило- бачила ласкавого зайчика, що гладив моє пшеничне волосся, збирав його мов у снопик і знову відпускав…
Відчувала,- він не хоче лякати, зрозуміла – темного поля не треба боятись, його не пройти, як не пройти і все Світло! Бо ж точка в точці…Тоді я летіла просто у прірву, неосяжну, недосяжну… Бачила зірки і сонця, каміння і воду, пекучий вогонь, який шугав на зустріч; бачила темнющий спокій, а потім знову зірки… а що далі? Далі що? Що???
А далі рух, рух, рух…. Я так відривалась від початку… і поверталась знов до точки і ніби рибка виринала із  коловороту світла і пітьми…
- Моє ліжко, я не находила кінця… -моє життя… Не сила була повернутись до сценарію чи хоча б до подушки…. Але ж моя голівка була занурена ромашкою саме в подушку…
Хтось схлипував від жаху… притуляв кулочки до щічок, смиков пір’їнку з подушки і відчував себе малюсєнькою козявочкою….
Боже, це ж я… маленька нікчема і таж точка!
Згодом, добре зрозуміла, що все світле і тепле походить від Світла,- і воно подобається! - У віконечку, в очах бабусі, руках мами, в словах батька, у вчинках, в далекій каметі чи зірковому Небі; світло милосердної душі- все це близьке і рідне…
 А ще мені тоді у ліжку здавалось – моя душа не вміщується в моєму тілі,  тобто в точці, що вона занадто велика і якась пристаркувата… Про душу ніхто не здогадувався і лише бачили перед собою замкнену, задумливу дитину…. Або точку…
Часто порушували її роздуми, роздуми точки  про Світло здійснювалося  написання сценарію особистого  життя… Але…сценарій склався зовсім іншим….
   2005 - 19.01.2011