Сватання

Людмила Плєвако

<Приводом для написання цієї байки стала історія про сватання мого прадіда>

Жив колись на світі
Молодий хлопчина.
Він, як вечоріло,
Бігав до дівчини.
Катря коло тину
Його зустрічала
І, немов калина,
Вродою вражала.

Наодинці сумно
Навіть хмелю витись.
Час минав, і здумав
Наш Наум женитись.

Старости зібрались,
Узяли хлібину
І взялись до справи –
Сватать Катерину.
Кажуть: «Ми мисливці,
Славно полювали,
Та одна куниця
Десь втекла й сховалась.
Може, де в господі?
Може, в вашій хаті?»
А батьки й говорять:
«Може… Пошукайте!»

Старости взялися
Кликати дівчину:
«Де наша куниця?
Де ти, Катерино?»
А вона сміється
І від них тікає.
Під вінець, здається,
Геть не поспішає.
Заховалась вдома
І тихцем регоче,
Ніби за Наума
Заміж і не хоче.
Вже й свати втомились
Рушників чекати:
Нібито глумиться –
Не виходить Катря!

Хлопець зажурився,
Знай собі міркує:
«Ще й не одружились,
А вже вередує!
Чи ж така дружина
Буде шанувати?
Старости, ходімо
Із цієї хати!»

Вийшов і не знає,
Чим все обернеться.
Подумки питає:
«Що підкажеш, серце?»
Серце підказало.
Загорілись очі.
Вмить образ не стало.
Встигнути б до ночі!

Парубок з думками,
Як умів, зібрався,
І зі старостами
Вдалечінь подався.

А в селі сусіднім
Мешкала принадна
Дівчина – тендітна,
Мила Олександра.
І чомусь до неї
Несли його ноги.
Певно, так на небі
Вже судилось Богом.

Так Наум посватав
Замість Катрі іншу –
Хоч і небагату,
Та душі милішу.
Молоді побрались
Та й не знали лиха –
Не комусь на заздрість,
А собі на втіху.

Висновок, дівчата:
Треба знати міру.
Від добра тікати –
То даремне діло.
Не крутіть вже носом,
Якщо хлопець любий!
Не варіть вже воду,
А ідіть до шлюбу!
Адже не залізні
Нерви чоловічі:
Будемо мудріші –
Будем щасливіші!