Проклинаю вiйну!

Підкрадається вечір в пухнастих пантофлях,
Ластівки вишивають в небесній імлі,
Ось ховається сонце за поле картоплі,
Кине в річку  червінці, немов чайові...

І приходить така нашорошена тиша,
Що відчуєш, як схлипує десь вітерець,
Та розгойдує душу печаль все сильніше,
Бо на думці війна і розбитий Донецьк.

Як ця ніч там пройде тривожна і темна?
Що ховає вона у своїм рукаві?
Скімлять сови у тиші і серденьку щемно,
І всю ніч на молитві стоять матері.

Ми не хочем війни! О, бодай вона згине!
Кожен день, кожен час там розгулює смерть.
Серце матері рветься: - Як ти там, сину?
Страхом, горем наповнене серденько вщерть.

Ми не хочем війни, але хтось таки хоче,
Чи вважають себе за богів, за світил?!
Ненаситна війна йде й зубами скрегоче,
Що їм з того, що так багато могил!

Я кричу своїм серцем німим: - Досить, досить!!!
Проклинаю війну! Боже милий, прости!
Чуєш, знову над сином гірко голосять?
І встають в повний зріст  матері, як хрести!..