дорога пилу там, де летiв болiд

дорога пилу там, де летів болід,
розсипалась пелюстками і серпантином.
і тане необоротно останній слід
від того, що ми називаємо "Батьківщина".
і мова вмирає в зграї могутніх мов -
ми навіть гімном оспівуємо цю смертність.

в будинку з сотен поверхів й надбудов
лишаться лише воли, німі й химерні.

але так потрібно?
можливо, у тому й сенс,
що краще зникнуть, як у давнину латина,
щоб зайвий штрих між народами знову щез?

тим ближче люди, чим менше у них країн є.

чому б не вірити в масовий геноцид,
звичайно, у метафоричному сенсі,
щоб ліві, праві, центр, захід і схід
з'єднали свої голоси і свої фортеці?

у нашої цивілізації безліч хвороб:
дисоціативний розлад, множинні спільноти,
війна -
витривалий і досить плідний мікроб,
що нас веде повільно до ешафоту.
веде на Голгофу, де страчений був Ісус
за все,
що ми так безбожно змогли проґавить.

блаженні ті, в кого вільно злітає з уст
по декілька мов, і жодна з них не кульгава.

блаженні ті, історично зрячі й не злі
на тих,
з ким в криваву бійку вступали предки.

чому б на цій, облитій кров'ю, землі
не висадити тополі або смереки?
і хай над зеленим морем літає пил
зірок, що давно вже вибухнули і тануть.

у цьому величному світі гігантських світил
і після смерті ми
все одно
повстанем.