Загуркотiло щось на небi

Загуркотіло щось на небі,немов заплакала гроза.
Тож заховатись певно треба,скотилась по щоці сльоза.
Земля немовила ні слова,дуби у поли мовчки б'ють...
Шкребе в душі чужинська мова,якою доленьку кують.

Мою лишіть як є в спокою,нехай і нищенська вона.
Та моїм серцем тихо мовить і за спиною мов стіна.
Дає підтримку,зігріває. А інколи веде в танок...
Не жебракує та не лає. Інтриги не плите в вінок.

Моя мов доля справедлива. Моя як скарб моїх доріг.
Дзвінка немов весняна злива.Душею в ній,як би зміг ліг.
Відкритим був би,щиросердним. Дарують небеса політ.
І ніжним серцем щиросердним,моїй землі несе привіт.

Вітає землю кожний ранок,та мовить мовою птахів...
І не ховає за собою,на плечах тисячі гріхів.
Моя співуча,мов рікою пливе дзвіночків акварель,
Тож і звиваєтьбся за мною,пристроюючи цитадель.

Я в ній живу,її плекаю. Любуюсь,лагідно співа.
Коли вона в саду лунає,то величається трава.
І я із нею величаюсь. І мовить можна що росту.
Та перед кожним тихо каюсь,бо мову цю,-люблю просту.
  (Понкратова.О.В.)