Ле Хаим

Роби, шо хочеш

Найбільше в дитинстві я любила ранок. Якщо вийти на вулицю раніше за всіх, то можна спостерігати за тінню будинку, поки сонце її геть не зжерло. Косий прямокутник деякий час лежав на квадраті майданчика, і моя дитяча тривожність затихала.  Я ніколи не любила місто, принаймні те, в якому довелося дорослішати й пізнавати пластиковий світ.

У селі було все зрозуміло, але в той же час – покрито космічною таємницею. Величезний город, загороджений парканом, не випускав у лісові світи, бо там водилися дикі кабани, придуркуваті зайці й лисиці, а може й вовки. Я боялась високого лісу, але він же мене й манив у свої обійми, доводив до справжніх галюцинацій. Коли мене сварили за якусь побутову фігню, і завжди – за діло, я заспокоювалась шумом лісу, або перебирала камінці під малиною. Одного разу відрила таким чином череп: чи собачий, чи козячий, вже не пам’ятаю. Приперла в хату, й бабуся сумно сказала: «Роби, шо хочеш». Здається, після того мене вже не особливо й сварили, зрозумівши, що дитина по-своєму пізнає світ. Я була щасливою рівно стільки років, скільки мені дозволяли йти своїм шляхом. В місті мій шлях був заліплений смоляними плямами на швидку руку, і я постійно липла до тих плям підошвами лакованих черевичків, іноді навіть лишала там цю підошву назавжди, беззвучно ридаючи по дорозі додому. І мене сварили, хоча не я була винна у всій тій пригоді з асфальтом. А потім зрозуміла, що це і є мій шлях – величезна смоляна пляма.
2.
Чим більше ми дорослішали, тим сильніше відривалися від того фантастичного раціо, яке лиш заважало жити й відчувати себе потрібними цьому світу. Юнацька необережність та пафос гнали нас в шию, як тільки ми починали випромінювати хоч якесь раціо. Я хворіла, коли заземлялась в неприємну реальність, і намагалася скоріше втекти в свої астрали. Так було завжди, просто в дитинстві було легше проходити крізь світи. Тіло не тягнуло вниз, густі думки не робили голову важкою, і головне – я не боялась себе.

Коли закінчуються уроки, в класі пахне цвілою тряпкою для миття підлоги, яку огидно не лише брати в руки, а й дивитися на неї. Все ж таки витягую ту тряпку з відра, і з неймовірною огидою починаю її віджимати. Повітря смердить іржою, гниллю, але ти вперто стоїш біля низького крану в туалеті, й полощеш до тих пір, поки брудна муть не починає розсіюватися. І ось ти вже віддалено вглядаєшся в ніцшеанську безодню того сцяного помийного відра, відчуваючи маленьку гордість за свою витримку й жагу до чистоти.

Чергувати знову випадає з дурнуватим двієчником Славком Григор’євим, і це єдине, що радує. Славко розповідає анекдоти про Вовочку, бреше про те, що в нього вдома є керосинова люстра, і коли вимикають світло, вони сидять не під керосиновою лампою з фітільком, а під керосиновою люстрою. Я підігрую, й питаю, чи не виливається керосин на голову, пам’ятаючи, що ніякої такої люстри не існує в природі, але брехливі фантазії Славка такі абсурдні, що він уже й сам не витримує, та починає сміятися, енергійно тягаючи в’язкі соплі туди-сюди. Миття підлоги я йому не довіряю, бо він робить брудні розводи під партами, і погано полоще відро, тому він перевертає стільці на парти, й замітає.
Найбільше в житті я не люблю замітати в класі, і всі це знають, починаючи з класної керівнички. Одного разу вона вже не витримала, й почала мене показово вчити замітати перед усім класом, на суботнику, а я кажу: «Так, чекайте: чого це я маю замітати на себе? Щоб у мене були ноги брудні?».
- Так а який сенс замітати, Наташа, якщо ти йдеш по чистому брудними підошвами, замітаючи вперед себе?
 Сказала їй, що можна помити підошви перед замітанням, і все буде чьотко. Однокласники схвильовано чекали реакцію класної керівнички, водили очима по колу, не знаючи – сміятися чи підтримати мене, але здається, конкретної реакції тоді не було. У мене просто забрали віника й відправили мити парти, а мити парти – то святе діло, майже буржуазне. Кожен у день генерального класного прибирання приносив із дому маленьку ганчірочку й трохи прального порошку. Моя подруга завжди брала «Лотос» у маленькій коробочці, й показово гладила його ніжну текстуру, поки ми сперечалися, у кого більш пахучий порошок. Ми всі заздрили Олі, хоча в самих було повно того «Лотосу», але мами чомусь давали нам тільки розсипний порошок. У Олі була дуже молода мама, і ми списували таку креативність і вседозволеність на це. Також була шалена конкуренція в конкурсі краси ганчірок. Мені мама давала шматок простирадла в горошок, з якого я й страшну хворобливу обізяну шила на трудовому навчанні, й наволочку, яку так і не здолала, й прийшлося купляти її у відділі постільної білизни, аби хоч щось здати на відмінний табель. Найкраща ганчірка була, звісно ж, у Олі, бо їй давали щось яскраве й м’якеньке. Вона навіть дозволяла нам потерти щічку тою тканиною, щоб відчути її м’якість, після чого ми ненавиділи Олю ще сильніше, але тільки на момент прибирання. Потім знову дружили купками, й ходили по поверхам, побравшись за руки.

Прибирання поєднувало наші дитячі душі й лікувало від снобізму. Відмінників ставили чергувати з двієчниками, в надії, що відмінники навчать цих дурбеликів дисципліні та вкладуть якісь корисні знання в голову, але виходило зазвичай навпаки. Двієчник Сашко навчив мене складати трансформера й відбивати долонею наклейки, щоб виграти їх побільше у паралельного класу, а двієчник Славко дивував своїми уявними винаходами й пояснив, нарешті, що значать слова «сінька» й «залупа». Ще хлопці масово нюхали приправу з мівіни через скляне тільце шарикової ручки, й робили після цього дуже блаженні гримаси, наче бог відпустив їм усі гріхи на час перерви. Це вони грали в персонажів "Бригади": " - Кос, может хватит нюхать ето дерьмо? - Беееелий, отвалииии!".

Найгірше мені чергувалося з Вітьою, якому я подобалась. Він старався у всьому догодити, й цим дуже дратував. Подружка мені колись сказала: «Це поганий варіант для встрічаній, бо в його воєнна сім’я, і вони вічно кочують із одного міста в інше, як цигани». Це мене тоді хвилювало найменше. Найстрашніше було те, що у Віті було прізвище – П’ятак. Коли всі дівчата отримували валентинки 14 лютого, й переживали, що не буде жодної, я найбільше боялась, що мені вручать валентинку від Віті. Згодом він перестав мені підкидати в портфель ті валентинки, бо я їх стидалася, й ніяк не реагувала, не відповідала взаємністю, а про всяк випадок – писала собі сама зміненим почерком, щоб не здаватися в цей день розбитим серцем класу. Одного разу Вітя пообіцяв, що проведе мене додому після чергування, і я так поспішала прибрати перша, лишивши йому ключа від класу, що побігла додому, забувши парасольку. А коли повернулась за парасолькою, то бігла після того ще сильніше, що Вітя якби й хотів – все одно би мене не наздогнав. Після того Вітя якось охолов до мене, й фанатично зайнявся розведенням рибок, а я завела собі хом’яка.

Чергуючи з двієчниками, психологічної безпеки було більше. Максимум, що міг вчудити Славко, загрожуючи моєму фізичному та ментальному здоров’ю, це щось відламати в класі, чи зафутболити вазон, щоб на ранок потім вислуховувати від класної керівнички, які ми безтолкові. Але його історії були безцінні, як і життєвий досвід: від зламаного носа до бійки на районі (мабуть, уявної) з чуваками з іншого району (мабуть, теж уявними).

Після чергування я йшла додому з відчуттям свободи, бо батьки були заздалегідь попереджені, і не чекали істерично мого повернення в конкретний час, як це завжди було з уроками: якщо шостий урок закінчується о 14:10, значить о 14:15 (плюс мінус 2-3 хвилини) я вже маю бути вдома, й звітувати по домашньому телефону про свої оцінки, та відповідати на вічні екзистенційні питання: «З ким дружила? Що їла? Чи ходила какать, чи терпіла?».

Дорога додому дуже коротка, тому я максимально розтягую задоволення, та йду дуже повільно, ледь перебираючи ногами. Зліва манить ароматом хліба магазин «Соболь». Не дивно, що саме він часто з’являється мені у снах, коли нині сниться якийсь магазин: всі ті скляні прилавки й безтолкова розкладка товару. Поруч – кіоск із жувачками Лав Із, Турбо; шоколадками Топік, Пікнік та Віспа, яких немає навіть в центрі; цукерками «Мелоді Чупс», Бонібон, Фрутелла. Є ще рожеві цукерки «Барбі», на смак, як мило, і прикольні жувачки з текстами пісень, навіть із нотним рядом. Якщо пощастить – із віршами про «маленького мальчіка». Але якщо ти взагалі везунчик від бога, то можна ще набрати паперових яскравих блоків від того всього добра. Але найбільше манять кіндер-сюрпризи та пакетики з презервативами, з очищеним бананом на обгортці, бо то щось заборонене і цікаве. Хтось у класі каже, що то така резинка, яку треба вдягати на голову, причому, на всю голову, а не тільки на волосся, а найстарший хлопець у дворі – Юра, каже, що то така штука, яка запобігає народженню таких придурків, як ми усі, хоча й не розповідає про технологію користування, бо сам не знає. Я купляю в «Соболі» пачку вафель «Дебют» із горіховим смаком і шоколадні жуйки, найдешевші. Це така найвишуканіша хитрість століття: в найдешевших жувачках із експериментальним смаком завжди трапляються найяскравіші фантики. Саме на них ми граємо на перервах у «відбивки», на підвіконні. Осінь у провінції пахне зимою ще в середині жовтня, тому балансуєш між двома світами й скрізь почуваєшся на своєму місці. Я згризаю вафлю, вперемішку з тривожним зимним повітрям, і в роті росте кролевецька ліщина. Хочеться прийти домому, і поки нікого немає, пограти в телеведучу МТV, озвучивши список хіт-параду по версії журналу «COOL», відчути себе героїнею "Останнього героя" або потанцювати під "Комбье долор", а вже потім вивчити якусь чергову дибільну «Пісню про люльку Гайявати», і відповісти на запитання хоча б самій собі: «Нашо таке взагалі було писати, Генрі? Ти шо, нюхаєш приправу з мівіни через скляний корпус шарикової ручки, чи тобі на голову впала керосинова люстра?».


Ігрова кімната (замальовка)

Медична практика. Ігрова кімната дитячого реабілітаційного центру. По куткам стоять коробки з дорогою навчальною технікою від спонсорів. Це все не можна чіпати. На дверях – стінгазета, де великими літерами написано: «Ми не інваліди, ми не дауни», а далі - продовження з поясненням дрібним шрифтом, як правильно називати дітей з інклюзією. Медик-практикант Славік просить одногрупницю Юлю сфоткати його біля цієї стінгазети, й робить дурнувату гримасу. На полицях - кунсткамера з дитячих поробок: шестилапі коти з жолудя й пластиліну, аплікації з якогось сміття, пташка із сірників, яку зробив Вітя з обсесивно-компульсивним розладом. На журнальному столику - дитячі малюнки. «Це лісапєта», - каже малий головатий хлопець, показуючи студентам на синій кривий хрест, і додає: «Це мамкіна». Сині важкі штори не пропускають світло. Юля відкриває штори й застигає на місці: вікно ігрової кімнати виходить на задній двір моргу. Саме зараз місцевий патологоанатом - щупленький, аж прозорий, гостроносий, немов птиця-падальщик, - вийшов почистити кривавий коврик на снігу, а поруч – сліди від грузовика. Очевидно зранку привозили свіжого мерця. Весь цей час під шторою стоїть високий худий юнак. Це хлопчик із аутизмом - Ігор. Він любить дивитися на морг, і якщо його забрати від вікна - буде істерика. В кімнату заходить жінка в яскраво-рожевій сукні з оголеними плечима, хлопає в долоні й діти згуртовано вибігають на середину кімнати. Починають розповідати вірші й співати пісні. Короткострижена дівчинка Діна із синдромом Дауна забирає Ігоря з-під штори, і той покірно стоїть біля неї. Вона перебирає його довгі пальці в своїй маленькій ручці, поки розповідає вірш “Білі мухи”. Ігор посміхається. Це вони готують новорічний концерт для спонсорів. Художник «лісапєти» пускає голосну відрижку, коли дівчинка кланяється, всі сміються, жінка в рожевому теж. За вікном голосно дирчить грузовик, і Ігор швидко відштовхує Діну та біжить до вікна. Студенти ліниво сидять на диванчику, туплять у смартфони. За вікном тихо й без зайвої суєти оформлюють свіжу смерть. Юля думає про те, чи відзеркалюють очі патологоанатома внутрішні світи трупів. Чи пахне його тіло мерцями, коли він пітніє від пристрасті в жіночих обіймах? А може в чоловічих? А може... Що йому сниться, про що він розмовляє у відсторонений від роботи час? Тепер уже і Юля не може відійти від того вікна, схвильовано виглядаючи патологоанатома, і Ігор ревниво та агресивно виштовхує її лівим плечем зі своєї території. 

Ле Хаим (віршик)

Пронести через все життя любов і щиру тугу.
Забутися м’яким глінтвейном в барі на Подолі,
Оце і все. Так пострілом у скроні
Бринить останній жовтень золотий.
Скажи мені, навіщо мені ти?
Це ж смішно, це безглуздо так.
А долі
Немає вже куди від нас піти.
Стоїть у дверях – гірша смерті,
хвостик той мишиний,
У смерті хоч зачесана коса.
Ганяє мене по густим лісам.
Сама себе штовхаю під машини,
А в барі пахне свіжий круасан.
Безалкогольна магія глінтвейну
У вишнях стиглих причаїться соком
І бризне кров на білий сарафан.
“Забудь мене”, – чому ж ти не прохав?
А все питав мене – чи пам’ятаю
Як ти мене до смерті не кохав.
Огида. Крах. Безсоння. Вірші. Слабкість.
Ле Хаим, палач мій праведний, Ле Хаим