Світанкове проміння торкнулось ланіт
і повіки розплющило сонні.
Підмітає вчорашні недопалки світ,
айстри зрошує на підвіконні.
Прокидається вкотре старенький трамвай,
рейки стерлися об коліщата.
Ти мене не буди, і про сни не питай,
сліз моїх краще не помічати.
Не згадати тепер серенади мотив,
що бентежив мої зорепади.
Красномовністю серце моє золотив,
та душі лицемірно ти зрадив.
Я полола щоденно твої бур'яни,
і перини збивала на свято.
Від наруги, нестерпної ноші звільни,
залишилося сил небагато.
Що тепер? Гріти спогадом біль самоти -
дощ періщить, між нами - негода.
Ту валізу без ручки так важко нести
й на узбіччі покинути шкода!
Ноша
© Copyright: Татьяна Левицкая, 2019
Свидетельство о публикации №119061607598
Свидетельство о публикации №119061607598
Рецензии