Зорепад потече під моїми ребрами:
Матерія білих розжарених вогників стане безмежною.
Вічність, що від початку була даремною,
Викликає мене на смертельний бій під примарними вежами.
Я стою, огорнута щільно руїнами,
Заглядаю у здичавілі, незвідані простори космосу —
Боги опієм жартома опоїли нас.
Тільки схибили і, знеславлені, в подиві туляться осторонь.
Не бажаю з тобою бути щасливою!
Шкірою відчуваю, як кипить холодне полум'я темряви!
Ніч обсидіаново-чорними хвилями
Огортає нас. Я кидаю зброю. І йду кроками певними.
Зорепад тече під розбитими ребрами.
Одиноким промінням, нежиттєздатними білими зернами.
Розфарбовує вічність срібними фарбами.
Сивим пензлем. Як уміє. Віртуозно. Натхненно і впевнено.
***
© Copyright: Анна Щербак, 2019
Свидетельство о публикации №119061208657
Свидетельство о публикации №119061208657
Рецензии