Стільки віршів забутих... І стільки забутих рядків...
Виринають вони, мов птахи, несподівано, стрімко.
І дивуюся: як народились невпізнані рими,
ті, якими страждав, ті, яким я сьогодні зрадів?
І дивує завжди відокремленість певна моя
від того, що було, від того, що утілилось в вірші.
Наче там, у минулому, хтось, а не я, вірші пише,
щоб колись пригадав, що зі мною було, саме я.
Ці листи із минулого дуже потрібні мені.
Я насправді не все пам'ятаю, кажу без кокетства.
Як тоді, і тепер – тихо, ніжно хвилюється серце.
...Все дивуюсь, що я запалив віршів вічні вогні.
Стiльки вiршiв забутих...
© Copyright: Миклош Форма, 2019
Свидетельство о публикации №119061000313
Свидетельство о публикации №119061000313
Рецензии