Я розкажу тобi, дитино, про життя - 8 частина

«Життя – в життя… у цьому є безмежність»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя
і що, насправді, в ньому є багатством,
ніякого не зроблю відкриття
бо ти, давно вже стала не малятком.

Мені Господь відміряв довгий вік.
Що поміняла б, як би все спочатку?
Пусті слова!
Лилися з року в рік.
Дітей побільше!
Незалежно від достатку.
Ми залишаємо в цім світі найцінніше –   
життя, воно продовжується – в дітях!
Цю істину, як зрозуміємо скоріше,
свій вік розтягнемо в тисячоліттях…

Моя ровесниця,
вже має внуків – двадцять.
В сусідки, виростає більше ста,
а мала діточок своїх – тринадцять.

Вони народжували з вірою в Христа!

Не мали змолоду ні змоги, ні достатків,
та вірили:
«Бог дасть дітей, дасть і на них!»

Не побоялись труднощів, нестатків,
ні пересудів… поглядів лихих:
«Що понароджували, коли нема їсти,
в що одягнутися, великого житла?..»

Не мало тих, яким життя – це «гризти»,
а лихослів’я – радості мітла.

Не раз, жалілася мені моя подруга:
«Що я зробила? П’ятеро дітей,
хіба погано?
Бідні. Є недуга,
але не просимо «Ради Христа» в людей.
Стараємося… важко!
Молоді –
будуємо хатину на усіх,
маємо їсти, не хліб на воді,
й не розкошуємо – так само, як у всіх.
Але чому мені все дорікають:
«Чого народжувала, коли така бідна?»

Самі – одненьке, двоє діток мають,
вони, мов золото, а я – копійка мідна.

***
Роки ж бо, показали діаманти,
старість…
до всіх постукалася в хату
і розказала…
хто, що може мати –
її безкрилу?
чи її – крилату!

***
Двадцять онуків, п’ятеро дітей –
п’ятдесят крил душа має у вимір.
Двоє – залишать двадцять п’ять людей,
то ще який потрібно мати вибір?

Подруга радо: «Скоро двадцять перше!»
Очі, аж світяться… як і волосся сиве.

Себе убогою відчула я уперше,
бо виявилося моє життя трусливе.
Воно страшилося, сміліло і вагалось,
відкладало до найкращих часів,
а старість, непомітно так, підкралась
із розумінням – твій пройшов посів.

На серці є утіха – маю крила.
Душа ще житиме в єдиному дитяті.
Надія тліє – збудеться і мрія,
вона віками буде теж літати.

***
Розглядую сімейне фото у сусідки:
- Як вас багато! Всі онуки, діти.
- Ні. Там не всі,
там всього лише трішки,
хата мала, куди усіх вмістити.
Онуків більше ста, вже й не рахую,
а у бабусі правнуків за двісті,
так, мамо, правда? 
– «Я не чую!».
– Старенька вже, не чує.
Можеш сісти,
посидь із нами, просто так, посидь.
Утрьох вже в хаті, мати й чоловік,
а у дітей своє життя кипить,
у кожного, своїх дітей потік.

По черзі їдуть тепер на гостину,
де, в хаті, діти більше двісті душ?

Стою німа.
Дитиноньку єдину
плекаю все життя.
– «Поїси груш?» – 
протягує бабуся грушу.
Сусідка накриває гості стіл…

А я, спочатку зрозуміти мушу –
який у мене і який у неї – тил.

Більш сто онуків… правнуків за двісті…
Переді мною дві маленькі жінки.
Хто я? Стою, топчусь на місці.
Портрет сімейний посміхається зі стінки.

***
– Бабусю, кожному своя дорога,
так само і дітей – усім порізно.
Чому, тепер, просіялась тривога?
Все рівно бідкатися уже пізно.

– Дитино, бачиш, все перемінилось,
тепер життю навчаєш мене – ти.
Так. Ти права!
Хотілось, не хотілось…
шкодуй чи ні…
життя – не поле перейти.

Єдине шкода – не родив твій лан,
а Бог років насипав до країв.
Життя є вічне – в дітях,
от би підказав,
а душі – крила, на віки віків…

Ти молода, під серцем вже дитя.
Знаєш і істину – багатство є у чому.
Дасть Бог, народиш не одне життя,
не закриваються хай двері твого дому.
Їх відкривають діти і онуки,
і правнучків приносять на руках…

Ця безперервність часу без розлуки,
найбільша мрія, в старості струмках.

Краще її провести із дітками,
хай галасливими – рухливості клубок,
ніж – вічний спокій, з тихими котами,
в чеканні мертвому, на рідкісний дзвінок.

У каятті й жалю, щоденно, тліти –
немає черги до твого порогу
і страх… одному в хаті захворіти,
на самоті віддати душу Богу.

Все маю навкруги, речей немало,
всього достатньо, гроші на хліб є,
та збудувала я життя невдало
бо то все мертве, мертвим і згниє.

Я не вкладала свої сили в крила,
в струмки живої й чистої води.
Могла!
Та промінців не запалила,
моє життя не принесло плоди.

Молю лиш Бога, щоб моя дитина,
посіяла багатії лани,
хай не завадить ні одна причина,
лиш в цих жнивах – заможні ми пани.

***
Скільки збираємо науки по житті,
скільки пізнань і скільки розуміння;
в простому, а чи в срібному литті…

В пісок і в камінь сиплемо насіння!

А Богом побудований світ просто –
життя – в життя…
у цьому є безмежність.
Душа – у душу… духовного росту,
від суєти, щоб мати незалежність.

***
Нема вже суєти, все маю для життя.
Вже з щирою молитвою до Бога.
Немає й радості та щастя відчуття.

 Сиджу одна – заможна і убога.

***
Нагодувати котиків пора,
бачиш, заглядають з надією у очі.
Така, дитино, вічна з нами гра –
в юність і старість, як день проти ночі.


3.06.2019 р.