Ноша... Тетяна Левицька

Оригінал:



Світанкове проміння торкнулось ланіт
і повіки розплющило сонні.
Підмітає вчорашні недопалки світ,
айстри зрошує на підвіконні.
Прокидається вкотре старенький трамвай,
рейки стерлися об коліщата.
Ти мене не буди і про сни не питай,
сліз моїх краще не помічати.
Не згадати тепер серенади мотив,
що бентежив мої зорепади.
Красномовністю серце моє золотив,
та душі лицемірно так зрадив.
Я полола щоденно твої бур'яни,
і перини збивала на свято.
Від наруги, нестерпної ноші звільни,
залишилося сил небагато.
Що тепер? Гріти спогадом біль самоти -
дощ періщить, між нами - негода.
Ту валізу без ручки так важко нести
й на узбіччі покинути шкода!
© Тетяна Левицька


Перевод с украинского Светланы Груздевой:


Луч рассветный коснулся устало ланит
И по векам прошёлся всевластно...
Подметает окурки вчерашние свет,
Освежает подсохшие астры..
Перед рейсом волнуется старый трамвай:
Рейки стёрли от срока колёса.
Я прошу: не буди и о снах не пытай,
Задавая пустые вопросы.
Не припомнить теперь серенады мотив,
Петь-то пел… да не слышал…не слушал?..
Красноречием сердце тогда золотил,
Лицемерно уродовал душу.
Ежедневно полола твои бурьяны
И перины взбивала на праздник…
Но насмешками чувства мои не распни:
Мне хватило с лихвою их, разных…
Память в силах ту жгучую боль растрясти?
Высек дождь… непогода не манит.
Чемодан, что без ручки, так тяжко нести…
На обочине выкинуть – жаль мне!


Аватар Автора оригинала