Iван Вазов. Зустрiч

Іван Вазов ЗУСТРІЧ

По одній з нових вулиць на кінці Софії йшла низенька, проте гарненька й струнка селянка, одягнена святково (хоча день був звичайний) в картату домоткану сукню з білим нагрудником, червоний фартух, вона була кокетно пов’язана жовтою хусткою – так одягаються молодки з-під Вакарела. В руках жінка несла картату торбу.
Дійшовши до краю вулиці, жіночка зупинилася коло дерев’яного паркану перед напівотвореною хвірткою. Цей паркан обгороджував досить великий двір з садочком, в якому росли кілька дерев – дрібних  і миршавих, як і всі інші в Софії. Садок дещо оживляли бархатисто-лилові фіялки, пишні сокирки й кілька стебел конюшини – всі вони схилили голівки під жарким сонячним промінням. В глибині двору височів двоповерховий дім з балконом, на фронтоні дому була якась трикутна прикраса з різьблених дощок у стилі «шале».
Стояла нестерпна спека. Молодичка глянула крізь штахетини хвіртки, штовхнула її й боязливо увійшла до двору. Двір був порожній, як і вулиця, у вікнах нікого не було видно, хоча з відкриванням хвіртки пролунав дзвіночок, який власне був поєднаний з оселею. Селянка озирнулася, почекала. Минуло трохи часу, проте ніхто не виходив, не чути було жодного шуму зсередини, який би свідчив, що там є живі люди. Вона стерла піт з чола і зробила ще кілька ступнів до хати, щоб стати у тінь. Зчудована, вона прислухувалась, потім, ще трохи почекавши, постукала у вхідні двері й погукала:
– Стояне!
Проте на її стук ніхто не вийшов. Аж ось вона помітила, що на вікнах нижнього поверху були приспущені фіранки. Зачинені в полуденний час вікна і це мовчання наштовхнули її на думку, що в будинку нема нікого, що люди покинули оселю, а може, навіть, і Софію. Мабуть, так воно було насправді. Ця здогадка відбилася на її обличчі скорботним спантеличенням… Вона знову вийшла на вулицю, сподіваючись бодай когось там побачити. З сусідньої хвіртки висипала купка дітей і затіяли гру в м’яча. Селянка звернулася до найстаршенького з них:
– Гей, синку, де Стоянчо? Ти знаєш нашого Стояна?
Дитина зачудовано глянула на неї і, нічого не сказавши у відповідь, побігла за м’ячем.
Вона повторила своє питання, Проте й цього разу безуспішно. Хлопчик був украй захоплений грою і вже більше й не озирнувся до неї. Втративши надію визнати бодай щось у дітей, вона заозиралася з надією виглядіти когось з дорослих. Проте вулиця й надалі лишалася порожньою. Пройшли двоє-троє випадкових перехожих, але йшли вони з сусідніх вулиць, тож не могли щось знати. Вони допитливо роздивлялися на неї  – від того її гарненьке личко спалахнуло рум’янцем, і вона відвернулася. Сьогодні вона відчувала на собі багато подібних поглядів від зустрічних, проте її очі жадали іншого погляду – від того, кого вона даремно шукала. Так пройшло дві години, а вона так і стояла правцем на вузенькій смужечці тіні від паркану. Серце її трепетало від нетерпіння й туги. «Тільки б знати, що він живий!» – подумала вона.
Вона пішла й постукала у сусідську хвіртку, може, тут до неї люди озвуться. І тут не було відповіді; вона навіть зазирнула у віконце, але нікого не побачила всередині. Молодичка була вкрай збентежена.
– Наче весь світ вимер! – подумала вона, з нетерпінням стиснувши зуби.
Сонце було на полудні. Жінка не могла більше чекати. Вона мусила повернутися в село того ж таки вечора, хай хоч і пізно, щоб не лишитися ночувати в цьому незнайомому місті. Товарки її вже пішли. Вона знов роззирнулася навкруги – нікого… Знов кинула тужний погляд крізь штахетини хвіртки у двір, де її ніхто ані зустрів, ані проводив. Двір стояв мертвий і мовчазний. Несподівано праворуч від неї – над самісінькою її головою – грюкнула чиясь хвіртка. Вона здійняла очі й побачила, що це відчинилися балконні двері сусіднього будинку, повернутого як раз до двору, в якому вона стерегла Стояна. З дверей вийшла поважна з виду літня жінка у чорному й сіла в тінь до столу на балконі, прикрашеному горщиками з геранню. Молода селянка радісно стрепенулася, побачивши живу людину, з якою можна поговорити.
– Тітонько, тітонько! –  молодка скрикнула так, що вулицею пішло відлуння.
І вона уп’яла в пані свій соколиний погляд, наче хотіла впіймати й затримати її, щоб та, бува, знову не зникла.
Пані перехилилася через металеві перила й глянула на неї зацікавлено і добродушно.
– Чого тобі, молодичко?
– А куди подівся капітан, хіба нема його тут?
– Нема вже його тут, молодко.
– Де він, тітонько?
– В гори відправились, на купання… Нині – бачиш – спекотно, молодице… Нащо вони тобі?
Проте селянка замість відповісти спитала:
– То й з ними хлопець, чи не так?
– Який хлопець?
– Мій, тітко, солдатик, той, що служить при капітанові.
– Ах, денщик?
– Він, тітонько, то ти знаєш його! – вигукнула радісно селянка.
– Знаю... Хто він тобі, цей хлопець, брат він тобі? – спитала пані, яка не могла й припустити, що він може бути сином цієї молодої селянки.
– Ні, ні, я дружина йому!
Пані посміхнулася.
– Дай йому боже здоров’я, гарний він в тебе.. То ти його шукаєш?
Пані пояснила, що два тижні перед тим бачила, як він ходив по подвір’ї, живий і здоровий, а десять діб тому офіцер відправився на купання, й денщик, звичайно ж, з ним.  Наскільки їй відомо, мають повернутися за два тижні. Дуже хороший солдатик, Стоян, і розумний... Вона знає його...
Селянка дивилася на пані, розтуливши рота, й ловила кожнісіньке її слово. Вона все питала й питала, визнаючи все те, що пані знала про Стояна; вона не знала, як віддячити цій добрій жінці, яка її заспокоїла й розрадила.
– Тітонько, як вернеться Стоян, поклонися йому тричі від мене, скажи: Милена, дружина твоя, зичить тобі здоров’я… Приходила до нього, тільки не застала, тому й не побачились… Добре, тітонько? І скажи йому, принесла йому різне там, шкарпетки, дрібнички… Ех, не застала його… Дякувати богу, тебе зустріла…
Селянка нахилилася, розв;язала торбинку, вийняла жменю черешень і підійшла до балкона, від якого її відділяли кілька ступнів.
– Тітонько, як мені дати вам жменьку черешень попоїсти смачненького... Для хлопця несла... Пригощайтеся...
І, переконавшись у тому, що балкона їй не сягнути, вона спробувала зайти у хвіртку, щоб віддати жінці черешні.
– Дякую тобі, не переймайся… Я не їм черешні… Ти з якого села?
– З села П.
– Дай тобі боже сили, – сказала пані, вдивляючись туди, на схід, де за жовтуватими пагорбами на горизонті ховалося село, в якому жила молодичка.
– Прощавайте, тітко, і коли повернеться Стоян, тричі поклоніться йому від мене… Скучає дуже за ним Милена, скажіть..
І вона повернулася й швидко пішла назад.
Пройшло півтора року, як Милена вийшла за Стояна, з любові. Великою була їхня радість, глибоким почуття, проте недовгий час: два місяці були Стоян з Миленою нареченими, місяць – молодятами. Лише один місяць – і стала Милена солом’яною вдовою: забрали Стояна у військо. Не встигла пізнати, що таке заміжжя. Багато сліз пролила Милена. Лишилася між злих і суворих свекрів… Радість мала лише, коли від Стояна приходили звістки, а він частенько їх посилав з односельцями. Милена тільки й жила цими звістками від нього. Вона дуже переживала, коли Стоян захворів і його ушпиталили. Та дякувати богу – він одужав… А тепер все непогано: вже три місяці він денщик при капітанові, і той ним не нахвалиться... І чому дома у неї нема таких добрих людей? Свекор, а ще гірше свекруха люто знущаються з неї; сварять її зле, щодня докори й погрози... Просто життя нема! Був би Стоян дома, захистив би її, проте нема його, і от вже три тижні вона нічого не знає про нього. Вчора потайки вибралася з дому й пішла побачитися з ним, порадуватися йому, поплакатися, щоб знав Стоян, як вона тужить за ним… Тільки нема його тут, немає! І вона знову змушена повертатися в немилу хату, невтішна, необласкана жодним солодким словом. Добре хоч, що довідалась, що живий-здоровий. Яка добра ця пані!... Він нині на купанні в горах… І Милена уявила собі стрімкі гори вдалині, тінисті прохолодні долини, де дзюрчить піниста бистра річка… Мабуть, так виглядає місце, де нині знаходиться Стоян, в горах завжди так буває: зелено, прохолодно, весело... І згадалася їй річечка й долина в їхніх горах, де вона вибілюваля полотно, і гілляста верба – там вони вперше зустрілися й залюбилися... За два тижні Стоян вернеться. Тоді вона за всяку ціну примчить до нього побачитися... Ех, скоріш би вже минулися ті два тижні! 
Сповнена подібних думок, Милена продовжувала свій шлях вулицями, не звертаючи уваги ні на що, не помічаючи ані чоловіків, ані жінок, що траплялися їй назустріч. Та й дивитися не було на що, бо місто для неї без Стояна було мертве й глухе, мов пустеля. Вона несвідомо переходила то на один бік вулиці, то на другий, щоб дати дорогу фаетонам. Опинившись на багатолюдній Вітоші, вона пішла самою серединою вулиці. Раптом Милена побачила, що просто на неї насувається якась чорна купа – це було щось дивовижне, про що й не можеш збагнути, що то є. Тоді вона ступила на хідник і зупинилась, щоб побачити що ж то воно суне: побачила геть чорну підводу, у яку було запряжено двійко чорних коней; всередині підводи лежала довга чорна домовина, а попереду поруч із солдатом-візницею сидів піп з хрестом в руках і єпітрахиллю за плечима. За повозкою у два ряди йшли солдати. Милена дивилася спантеличено: вона не здогадувалася, що бачила солдатський похорон; зрозуміла лишень, що ця хода має якесь церковне, релігійне значення, зрозуміла це  через присутність попа, що стояв із хрестом, а ще й чоловіків, що знімали шапки, коли повз них проходила чорна колісниця... Милена продовжила свій шлях. Вона ні в кого не спиталася, що то є. Міські справи. Хіба мало чудасій бачила вона в цьому місті, такого, що й уві сні не привидиться. Їй байдуже до усіх цих чужих людей і чужих справ. Лище Стоянчо, милий її серцю, все решта їй нецікаво ані в цьому місті, ані в усьому світі. Єдине, що торкнулося її серця, то були солдати: вона бачила в них Стоянових друзів. Хто знає, може хтось з цих вояків знається або й приятелює з Стояном. І вона знову обернулася і певний час дивилася розчулено на чоту солдат, що віддалялася від неї.
Милена вже хотіла завернути на іншу вулицю, як побачила кількох солдатів, що вмивалися під  водопровідною колонкою. Вона мимоволі глянула на них, наче хотіла побачити серед вояків свого чоловіка, хоча знала, що тут його не може бути. І все-таки їй пощастило. Вона побачила одного з солдатів у шапці набакир, що витирав обличчя рушником, і впізнала його. То був її односелець. Милена поспішила до нього.
– Димитре? – весело озвалася вона.
– Здрастуй, Милено!
Вояк пішов їй назустріч, подав руку. З першого слова Милена спитала про Стояна: чи бачив Стояна, як тому ведетьсяя, і розказала йому, як шукала його, а виявилося, що той вирушив з капітаном на купання...
Солдат здивовано глянув на неї.
– На купання? – спитав він.
– Так, на купання, з капітаном і його дружиною.
Обличчя Димитра набуло недовірливого виразу.
– Ти це точно знаєш, Милено?
Я ж кажу тобі, Димитре! І чого б це поважна пані мені брехала?
– Отакої! То він вже вийшов з лікарні? – здивувався  солдат.
Селянка сердито зиркнула на нього.
– Що ти верзеш, хіба не знаєш, Димитре? З лікарні Стоян вийшов ще минулого року… А тепер він служить при капітанові, в його домі, і капітан забрав його з собою на купання. Я щойно розмовляла про це з літньою жінкою.
Милена від хвилювання забула, що пані лишень висловлювала їй своє припущення про те, що стосується Стояна.
–  Вони вернуть за два тижні!
Вояк заперечливо похитав головою. Він зрозумів, що Милена помиляється, і йому стало шкода її.  Через суворість солдатського життя серце втрачає чутливість – і він сказав їй напрямки:
– Що ти мелеш, Милено? Стояна ушпиталили ще два тижні тому. Поганий був, казали. Піди краще навідай його, як ти вже тут… Іди й вклонися йому від мене… Гей, он там лікарня… Прощавай…
І Димитр, показавши, в який бік йти до лікарні, поспішив доганяти товаришів, що крокували у казарму.
Милені підкосилися ноги. В очах у неї  запаморочилося, світ пішов обертом…  Після цих страшних слів Стоянового товариша всі приємні почуття й солодка впевненість геть вивітрилися з душі. Вона не знала чому, але повідомлення Димитра дуже скидалося на правду, на найстрашнішу істину, боже! Їй стало страшко.
Трохи отямившись, вона пішла наче п;яна, вийшла у поле на зелену рівнину і побачила білу будівлю – то була лікарня. Після довгого блукання й розпитувань вона з’ясувала, до кого мусить звернутися, щоб довідатись про Стояна і попросити, щоб її пустили до нього. 
– Як звати хворого? – спитав похмурий розкудланий службовець.
– Я ж сказала: Стоян, – відповіла Милена уривчастим  голосом, голова їй паморочилася від запаху ліків.
– Стоян? Який, чий? Як звати його батька?
– Стоян Тасков. Таском звати його батька.
– З якого села?
Милена назвала село.
– Коли він потрапив сюди?
– Хіба ж я знаю? Димитр мені сказав, що два тижні тому його привезли сюди.
Милена затопила погляд в обличчя службовця, який хутко почав гортати канцелярську книгу, вона з трепетом чекала, що ось-ось він гляне на неї і скаже: «Тут він!» І вона в трепетній уяві вже бачила Стояна на ліжку, виснаженого, жовтого від страждань, такого, що важко й впізнати.
Дві-три хвилини службовець, наморщивши лоба,  шукав і згодом сказав:
– Нема його тут, сюди не привозили такого хворого.
В підживленому надією серці Милени здійнялася радість.
– Таки його немає тут? Та літня жінка правду мені сказала, що пішов з капітаном на купання в гори… І чому тільки Димитр обманув мене, налякав мене! Я знала, що Стоян тепер далеко, я знала… знала… – радісно говорила Милена службовцю, наче хотіла поділитися з ним своїм щастям...
Якою доброю їй видавалася тепер ця людина! Він похмурий і злий тільки на перший погляд, а насправді в нього гарне обличчя – приємно глянути. Радість змушувала її бачити все в рожевому світлі.
– Його тут немає! – повторив байдужно службовець, відклавши журнал, і вернувся до свого переднішого заняття.
Милена зрозуміла, що їй більше нема чого робити тут і вийшла надвір. Вона вдихнула свіжого повітря на повні груди. На душі в неї було легко і весело. Вона попрямувала до хвіртки.  Проте в цю мить до неї озвалися з віконечка контори, з якої вона щойно вийшла. Вона обернулася й злякано промовила:
– Йой, торбу забула!
І миттю вона повернулася туди, де її кликали, щоб забрати торбу. Вона знайшла її коло дверей, де залишила, схопила й поспішила вийти.
– Зачекай, молодице, куди ти? – покликали з контори.
Вона обернулася й побачила там тепер вже двох чоловіків над одним журналом. Очевидно, не через забуту торбу її покликали – навряд чи вони її помітили – вони мали повідомити щось інше.
Вона обернулася й зупинилася, зачудована.
– Як звати твого чоловіка? – спитав другий, безбородий, службовець, якого досі не було в конторі. – Стоян Тасков з села П. – виразно відповіла Милена.
– З села П. Стоян Атанасов, доставлений капітаном Начевим... – промовив безбородий службовець, тицяючи пальцем у журнал.
–  Так, він, – промимрив він.
Потім обидвоє пошепталися. Безбородько вийшов.
– Він був тут? – з розшарпаним серцем спитала Милена.
– Зачекай трохи, молодице! – сказав другий, запалив цигарку і, узявши з-за вуха перо, почав писати.
Милена заціпеніла. Що це значить? Чи не виведуть їй зараз Стояна?
Скоро вернувся молодий службовець, тримаючи в руках смугасту вовняну сумку.
– Візьми, красуне, цю торбину із собою!
Милена узяла торбу, збентежена й зачудована.
– Стоянова торба! – скрикнула вона і збентежено  глянула на службовців.
– То забери її з собою... Тут його речі... Господь прибрав його, молодичко, недавно поховали, – промовив квапливо службовець, щоб не продовжувати неприємні пояснення.
Милена глянула заціпеніло, наче не могла зрозуміти ті слова, потім схопилася за голову й пронизливо закричала. Зі збитою з голови хусткою вона впала коло дверей. Милена схлипувала й ридала, стискаючи в руках Стоянову торбу. Ці відчайдушні зойки пронизували душу.
Службовець скоро втратив терпіння; він суворо промовив:
– Жіночко, досить, досить, йди собі... Чоловік твій помер, розумієш? Помер; і навіть якби був у вас, все одно помер би. Не ридай, йди собі…
Милена у своєму відчаї не чула його.
Тоді той розсердився не на жарт.
– Чуєш, не люблю ці заводи!... – сказав він, випроставшись. – Простий солдат, а здійняла веремію, наче вмер фельдмаршал… Чорт забирай! – тихо додав він.
Цей службовець бачив безліч чужих йому й невідомих мерців, винесених звідси, що вже й звик до подібних проявів людської скорботи і був нездатний уважити її, виявити спочуття до Милениного горя. Серце його не відгукувалося на жалощі, як у попів і лікарів... Несамовиті крики лишень дратували його.
Збентежена Милена покинула лікарню з двома торбами за спиною замість однієї. Вона пішла навмання, не розбираючи шляху. Так вона знову опинилася в місті на вулиці Вітоша. Вона йшла й плакала, дивуючи тих, хто траплявся їй назустріч. Скоро вона опритомніла, озирнулася й зупинилася. Вона зупинилась саме у тому місці, де була передніше, коли натрапила на похоронну колісницю, попа й вояків і довгу чорну домовину. І жахлива здогадка блиснула в її голові.
– Матінко, то був він! – скрикнула вона й безпомічно розридалася, спершись на ліхтарний стовп.
Один з жандармів наблизився до неї й торкнув за плече.
– Жінко, не заважай рухатися процесії.
Милена відсахнулась від стовпа й швидко пішла вулицею слідом за чорною колісницею. Вона пішла на кладовище.
Ніч зуспіла Милену недалечко від Софії, і вона заночувала в одному з постоялих дворів. Заснула вона тільки пізно вночі. Цієї ночі вона теж бачила Стояна – побачила його в якихось веселих горах, де широкі тіні падають на гіллясті дуби, а дзюрчання холодної балканської річки зусібіч розносив вечірній вітер... Вона згадала, як їй наснилося, що Стоян помер в лікарні, що стріла підводу, якою його везли на цвинтар… що вона ходила й падала на його домовину... Який страшний і оманливий сон! Вона дякувала богові, що то був лише сон… Цілу ніч Милена марила й стогнала… І коли прокинулася на світанні, вона все пам’ятала, і довго ще не могла збагнути, що було явою, а що чистісіньким сном.

(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Иван Вазов СРЕЩА

В една от крайните улици на София, отскоро прокарани, вървеше една неедра, но хубавичка и напета селянка, пременена празнично (тоя ден беше празник) с пъстрообшит сукман, с чист бял нагръдник, с алена престилка, забрадена гиздаво с жълта шамия, както ходят невестите къде Вакарел. Тя носеше една шарена торбица.
Когато селянката стигна къде края на улицата, тя се спря при вратнята полуотворена в един стобор. Тоя стобор заграждаше доста голям двор с градина, насадена с няколко дръвчета – дребни и мършави, както са всичките в София – и развеселена с моравокадифени теменуги, с кичеста ралица и няколко стърка смесна китка, всичките клюмнали под жежките лъчи на слънцето. В дъното се издигаше двуетажна къща с балкон и с някакво триъгълно украшение от рязани дъски на челото като на «шале».
Беше голяма жега. Младата невяста погледна през пречките на вратнята, бутна и влезе в двора боязливо. Дворът беше пуст, както и улицата; на прозорците не се показваше никой, макар че с отварянето на вратнята издрънка и звънчето, което я съобщаваше с къщата. Селянката се поозърна, почака. Мина се няколко време, никой не излизаше, нито пък се чу някакъв шум отвътре, който да обади, че там има живи хора. Тя си отри пота на лицето и пристъпи още няколко крачки до къщата, да се намери на сенчица. Като чака и слухтя доста очудена няколко време, тя похлопа на входните врата и извика:
– Стояне!
Но и на вика й никой не излезе. Тя тогава забеляза, че на прозорците на долния кат бяха спуснати завесите. Тия закрити прозорци посред пладне и това мълчание я направиха да помисли, че хората ги няма тука, оставили са тая къща, а може би и София. Така приличаше да е работата. При тая мисъл едно скръбно недоумение се изписа по лицето й... Тя пак излезе на улицата, за да види някого. Из съседната вратня излязоха няколко деца и заиграха там на «топ». Селянката се обърна към по-голямкото от тях:
– А, бре стрина, я слушай, камо е наш Стоянчо? Ти знаеш ли наш Стояна?
Детето погледна очудено, па пак отърча да грабне топа и не й отговори нищо.
Тя повтори питането си. Но и тоя път нема успех. Хлапачето беше твърде улисано с играта си и нито се вече извърна към нея. Тя изгуби надежда да заприказва с децата и фана да назърта за другиго. Но улицата оставаше пуста нататък. Минаха по едно време двамина-троица хора, но те идеха от други улици и не можеха нищо да знаят. Те я разгледаха с някакво безочливо любопитство, хубавото й лице пламна от червенина и тя се извърна на друга страна. Тя беше забелязала днес много подобни погледи у ония, които я срещаха, но нейните очи искаха погледа на другиго, когото напразно диреше. Два часа се минаха така, а тя стоеше изправена до стобора, на тясната ивица от сенчица, която той правеше. Сърцето й потреперваше от нетърпение и скръб. «Бари жив ли е да зная», помисли си тя.
Па отиде, та почука на съседната вратня, може тука хората да й обадят. И тука нема отзив; надникна даже в прозорците на долния кат, но вътре никого не видя. Тя остана слисана.
– Та тука свето е измрел! – издума си тя, като стисна зъбите си нетърпеливо.
Слънцето беше на пладне. Време не й оставаше да чака. Тя трябваше да тръгне и да се върне тая вечер, макар и в мрак, в село, ако не искаше да остане да нощува в тоя непознат град. Другарките й я оставиха. Тя се поозърна още малко – нищо... Тя пак фърли скърбен поглед през пречките на вратнята в двора, дето нито я посрещна, нито я изпраща някой. Той стоеше умрял и мълчалив. Ненадейно една вратня се хлопна надясно от нея, отгоре, над главата й. Тя дигна очи и видя, че тая врата се отвори на балкона на съседната къща, обърнат към двора, в който тя дири Стояна. Из вратата излезе една жена на години, с доста почтен вид, облечена в черно, и седна на сянка в един стол на балкона, нареден със саксии с молоха. Младата селянка рипна от радост, като видя жив човек, с когото да прикаже.
– Бабо, бабо! – извика тя с един глас, от който екна цялата улица.
И тя залепи в нея соколовия си поглед, като че ли искаше с него да я улови и задържи да не би пак да изчезне.
Госпожата се наклони над железния пармаклък и я погледна с любопитство и с добродушен вид.
– Какво е, невясто?
– Ами дека се е дянал капитанино, дето е тука?
– Няма ги, невясто, сега.
– Дека са, бабо?
– Отишли са на баня в планината... Сега нали видиш – жежко, невясто... Защо ти са?
Но селянката вместо да отговори попита:
– Та и момчето е с тях, така ли?
– Кое момче?
– Момчето ми, бабо, солдатино, нали е при капитанино?
– Ха, денчикът ли?
– Той, той, бабо, та ти го знаеш! – извика възхитена селянката.
– Знам го... Какво ти е то, момчето, брат ли ти е? – попита госпожата, като не можеше да предполага, че то ще е син на тая толкова млада жена.
– Не, не, не, невяста му съм!
Госпожата се поусмихна.
– Да ти е жив, невясто, добър юнак си имаш... Та него ли дири?
Госпожата й обясни, че преди две недели нещо го видяла, че шътал по двора, здрав и юнак, а преди десетина дена офицеринът тръгнал за баните и разумява се, с него и денчикът. Трябва да се завърнат след две недели, доколкото тя знае. Много добро солдатче, Стоян, и разумно... Тя го знае...
Селянката зяпаше в устата на госпожата и гълташе всяка нейна дума. Тя я запитва още и узна всичко онова, което госпожата знаеше за Стояна; тя не знаеше как да се отплати на тая добра жена, дето я пораздума и зарадва.
– Ех, то, бабо, като си доде Стоян, поздрави го от мене, да му речеш три пъти: Милена, невястата, много здраве, рече, да ти кажа... Доходи за тебе, ама те нема, та се не видохте... Чу ли, бабо? И кажи му, че му донесох нещичко, чорапци и дружко... Ех, че как не го заварих... Сполай на тебе, че се случи...
Селянката се наведе, развърза торбичката, загреба шепа череши и ги поднесе към балкона, от който я деляха няколко метра.
– Бабо, как да ти дам да позобнеш черешки... За момчето ги носех... Заповядай...
И като видя, че е невъзможно да досегне балкона, тя направи движение да влезе в портата, за да занесе черешите на госпожата.
– Благодаря, невясто, недей се труди... Черешарка не съм... От кое село беше ти?
– От П.
– Дал ти господ сила, булка – каза госпожата, като гледаше през покривите жълтеникавите баири в хоризонта на изток, зад които беше селото на селянката.
– Прощавай, бабо, и когато дойде Стоян, три пъти му кажи много здраве от мене... Милее те, кажи, много Милена...
И тя тръгна бързо нататък.
Милена беше се женила преди година и половина за Стояна, по любов. Голяма беше радостта им, дълбоко благополучието им, но за късо време: два месеца бяха годеници, месец – младоженци. Един месец само – па остана съща вдовица: зеха Стояна във войската. Не видя си булчинството. Много сълзи пролива Милена. Остана между зли и намусени свекъри... Радост имаше само, когато дойдеше от Стояна много здраве, а той често пращаше хабери по селяни. Милена само от тия хабери и за тия хабери живееше. Само веднъж тя се много кахъри за него, кога се поболя и влезе в болницата. Но даде господ, та оздравя... А сега е още по-добре: от три месеца е денчик при капитанина и много се фали с човека... Защо не са добри хора и у дома й? Свекърът, а свекървата хеле, люто я мъчат; нагрозили са я зле, всеки ден клетви и поразии... Живот се не живее веке! Да беше Стоян дома, закрилял би я, но няма го, та и от три недели не го е разбрала. Тя се открадна вчера и дойде да го види, да му се порадва, да му се поплаче, та да знае Стоян какво копнее жена му... Но няма го, няма го тука! Сега пак в почерняла къща отива, неутешена, непогалена със сладка думица от никого. Хеле добре, че барем го разбра, че е здрав и жив. Каква добра е тая стара жена!... Той сега е на баните в планината... И видя Милена там стръмни борови гори, сенчести хладни долини, дето шурти пенлива бистра река... Навярно такова е мястото, дето е сега Стоян, в планината се такова бива: зелено, хладовина, весело... И дойде й на ума рекичката и долината в тяхната планина, дето тя белеше платно, и клонестия върбак – там най-напред се бяха срещнали и залюбили... Подир две недели Стоян ще се завърне. Тогава вече как-как ще литне тука и ще го намери... Ех, кога ли ще изминат тия две недели?
С подобни мечтания в главата Милена продължаваше да върви из улиците, без да обърне внимание на нещо, без да види едного от стотините хора, мъже и жени, които срещна. Тя нямаше какво да вижда, градът беше мъртва и глуха пустиня за нея, щом нямаше в него Стояна. Тя машинално само се отбиваше ту на една страна, ту на друга, за да даде път на файтоните. Тя се беше озовала в многолюдната Витошка улица и вървеше из средата й. Изведнаж Милена съгледа, че право срещу нея се зададе някакъв черен куп, някакво странно нещо, за което никога не можеше да си въобрази какво ще е. Тогава тя се отби на тротоара и се спря да види какво минува: видя едни черни кола, цели почернени, и малко другояче, които теглеха полека два черни коня; вътре в колата лежеше само един дълъг, черен ковчег, а отпреде беше седнал при возача солдатин, поп с кръст в ръка и с патрахил на рамена. Зад колата вървяха и два реда солдати. Милена зяпаше в недоумение; тя се не догаждаше, че вижда погребението на един войник; разбра само, че това шествие има някакво черковно, религиозно значение, разбра това по попа, който стоеше на колата с кръст, и по мъжете, които си сваляха шапката при срещата на черната колесница... Тя си продължи пак пътя. Тя не попита никого какво беше това. Градски работи. Малко ли чудесии вижда в тоя град, който нито е сънувала? Но ней що й трябват всичките тия чужди хора и чужди работи? Само Стоянчо й е мил, друго нищо няма за нея интересно и в тоя град, и на света. Едничкото нещо, което й поговори на сърцето, бяха войниците; тя виждаше в тях Стояновите другари. Кой знае, може би и някой от тия момци да се познава, да са приятели със Стояна. И тя се пак извърна и гледа няколко време с умиление отходящия нататък взвод на войниците.
Когато Милена щеше току да улови друга улица, тя видя на желязната чешма, че се миеха няколко солдати; неволно фърли очи на тях, като че искаше в тях да види мъжа си, макар че тя хубаво знаеше, че мъжът й не може да бъде тука. Но пак това не биде напразно. Тя видя един от солдатите с отхлупена назад шапка, който си обрисваше лицето с кърпа, и го позна. Той беше от село. Тя тичешката отиде към него.
– Димитре? – извика тя весело.
– Добре дошла, Милено!
Войникът я присрещна и й подаде ръката си. Първата дума на Милена беше за Стояна: виждал ли се е скоро със Стояна, как е Стоян, и му разправи как го дирила, но бил отишъл с капитана си на бани...
Войникът я изгледа позачудено.
– На бани? – попита той.
– Ами на баните, с капитанина си и с жена му.
Димитровото лице доби недоверчиво изражение.
– Наздраво знаеш ли, Милено?
– Та нали ти аз думам, Димитре? Оная жена, старата, няма да ме лъже?
– Как? Чудно... Та той излязъл из болницата? - извика войникът.
Селянката го изгледа сърдито.
– Та ти сънуваш, ти нищо не знаеш, Димитре? От болницата Стоянчо е излязъл още миналата година... А сега слугува при капитанина, в къщата му, и капитанинът го завел със себе си на баните. Та един час нали приказвах със старата жена?
Милена във вълнението си не бе разбрала, че госпожата беше й говорила предположително, колкото се касаеше за Стояна.
– Ще се завърнат след две недели!
Войникът климна с глава отрицателно. Той разумя заблуждението на Милена, стана му много жално за нея. Но строгостите на войнишкия живот затвърдяват чувствителността на сърцето и той каза без забикалки:
– Какво ми пееш ти, Милено? Стояна го занесоха на болницата още преди петнайсетина дена. Зле бил, казват. Я по-добре иди да го видиш, хазър си тука... Хай иди, поздрави го и от мене... Хей, там болницата... Прощавай…
И Димитър, като й разправи посоката на болницата, се затече да стигне другарите си, които се бяха запътили към казармата.
Краката на Милена се подкосиха. Светът фана да й се върти пред очите и мислите й се забъркаха... Тия страшни думи на Стояновия другар изгониха всичките благи чувства и сладка увереност в душата й. Тя не знаеше защо, но Димитровото съобщение миришеше така на истина, на най-страшна истина, боже! Страшно й беше сега.
Като се посвести малко, тя се запъти като пияна, излезе на полето, на зелената равнина и видя белите сгради на болницата. Подир много лутане и разпитване там, тя узна към кого трябва да се обърне, за да пита за Стояна и да поиска да я пуснат при него.
– Как му е името на болния? – попита чиновникът, човек барачест и намръщен.
– Казах ти, я: Стоян го викат – отговори Милена със сфанат глас и с глава зашеметена от миризмите на болничните лекарства.
– Стоян, кой, чий? Името на баща му?
– Стоян Тасков. Таско думаха баща му.
– От кое село?
Милена обади името на селото.
– Кога е постъпил тука?
– Че знам ли? Димитър ми каза, че петнайсетина дена има от ка'го докарали тука.
Милена впери уплашена очи в лицето на чиновника, който фана бързо да прелистя някакъв тефтер, тя с трепет очакваше на всеки миг да я погледне и да й каже: «Тука е!» И тя виждаше вече с трепет в ума си Стояна на леглото, изсъхнал, пожълтял от страдания, щото мъчно може да го познае.
Две-три минути чиновникът търси с начумерено чело, па най-после каза:
– Няма го тука, не е постъпал тука такъв болник.
Сърцето на Милена се преметна от радост. Надеждата я съживи.
– Нали го няма тука? Оная старата жена право ми казваше, че е отишъл с капитанина си на баня в планината... Защо ме излъга Димитър, та ме уплаши? Аз знаех, че Стоян е далеко сега, аз знаех... знаех... – гълчеше радостно Милена на чиновника, като че искаше да дели с него щастието си…
Как й се видеше добър тоя човек сега! Макар и така начумерен и зъл от пръв път, пък стои някак си хубаво лицето му сега и ти се иска да го гледаш... Радостта й мяташе ясна пелена въз всичко, що я окръжаваше.
– Няма го тука! – повтори равнодушно чиновникът, като оттикна тефтеря и се залови за първата си работа.
Милена разбра, че нямаше вече тука работа, и излезе в двора. Гърдите й се разпуснаха на свободния въздух. На душата й беше леко и весело. Тя се запъти към вратата. Но в това време я извикаха от прозореца на кантората, отдето тощу-що излезе. Тя се извърна, па извика плахо:
– Ух, забравих си торбата!
И тутакси се повърна там, дето я повикаха, за да си я земе. Тя я намери до вратата, дето я беше сложила, грабна я и тръгна да излезе.
– Чакай, булка, къде отиваш? – извикаха из писалището.
Тя се извърна и видя там сега двама души над един тефтер. Очевидно не за торбата я викаха – те надали бяха я забелязали, а друго нещо имаше да й кажат.
Тя се повърна и се спря зачудена.
– Как викаха твоя мъж? – попита другият голобрад чиновник, когото одеве нямаше в писалището.
– Стоян Тасков от село П. – отговори натъртено Милена.
– От П. Стоян Атанасов, предаден от капитан Начев... – произнесе голобрадият чиновник, като натискаше нещо с пръста на тефтеря.
– Да, той е – избъбра другият.
После и двамата се посшушкаха. Голобрадият чиновник изскокна.
– Тука ли бил? – попита с разтреперано сърце Милена.
– Почакай малко, невясто! – каза й другият, като запали цигара и зе перото от ухото си да пише.
Милена остана като закована. Какво имаше? Стояна ли щяха да изведат?
Върна се скоро младият чиновник с една вълнена торбица с черни резки в ръката.
– Стрино, земи тая торбица, та си я носи!
Милена пое торбата неволно и зачудена.
– Стояновата торба! – изкрещя тя и погледна в недоумение двамата чиновника.
– Да, занеси я у вас... Тук са неговите вещи... Господ го прибра, невясто, преди малко го закопаха – каза бързо чиновникът, за да не продължава неприятните обяснения.
Милена погледна втрещена, като че не можеше да разбере тия думи, па се фана за главата, извика, та понесе цялото здание. Па се тръшна до вратата с паднала кърпа. Тя захълца и вайкаше, и стискаше Стояновата торба. Тия раздирателни викове пронизваха душата на човека.
Чиновникът скоро изгуби хладнокръвие; той извика строго:
– Булка, стига, стига, иди си... Мъжът ти умрял – е, умрял; и у вас да беше, пак щеше да умре.
Хай не пискай, върви си…
Милена го не чуваше в отчаянието си.
Тогава той сериозно се ядоса:
– Чуваш ли, не обичам да ми пискат!... – извика той, като стана. – Едно солдатче, а прави салават и олелия, като че е умрял фелдмаршал... Чорт побери! – завърши той ниско.
Тоя чиновник, видял вече толкова чужди нему и неизвестни мъртъвци, изнесени оттука, и навикнал вече на подобни сцени на човешка скръб, не беше способен да се трогне от Миленината, нито да я уважи. Сърцето му беше затъпяло за жалостта, както у поповете и докторите... Сърцераздирателните й викове само му досадиха.
Милена остави смаяна болницата с две торби на гръб вместо една. Тя тръгна напосоки, без да знае накъде отива. Така тя се озова пак в града, във Витошка улица. Тя вървеше и хълцаше, и очудваше ония, които я срещаха. Но скоро тя се сепна, озърна се и се спря. Тя се спря именно на онова място, дето се беше спряла и по-напред, за да гледа любопитно погребалната колесница, и изведнаж й дойде на ума тая колесница, и попа, и войниците, и дългия чер ковчег. И ужасно откровение озари ума й сега.
– Майчице, ами че той е бил одеве! – извика тя и изплака безпомощна, като се облегна до стълба на фенеря.
Един стражар я приближи и бутна за рамото:
– Буле, не смущавай публиката на улицата.
Милена се отплесна от него и бързо се запъти по дирите на черната колесница.
Тя се отправи за гробищата.
Милена замръкна не много далеч от София и нощува в едно кърско ханче. Тя се унесе едвам къде среднощ. Тя пак видя тая нощ Стояна – видя го в някаква весела планина, дето широки сенки падат от кичестите дъбове, а шуртенето на хладната балканска речка вечерникът разнасяше надалеч... Тя си спомни, че бе сънувала, какво Стоян бил умрял в болницата, че срещнала колата, с които го влачели да го закопаят... че тя е ходила и падала на гроба му... Какъв страшен и лъжлив сън! Тя благодареше бога, че било това сън... Цяла нощ бълнува и пъшка тя... И когато се пробуди по зори, тя всичко помнеше, всичко, но дълго не можеше да разпознае кое беше истинското и кое бе чист сън.