Розiрвiть на половину...

Розірвіть на половину
Моє тіло,  душу.
Зацькували, як скотину,
Всі кричать, що мушу.

Як писати, говорити,
З ким, за що дружити.
Бога де мені молити
І для чого жити...

Що одіти, в який колір
Краватка, шкарпетки,
Кого славити у творі,
Які етикетки...

Схаменітся добрі люди,
Побійтеся Бога,
Та не бийте себе в груди,
Не та ця дорога.

Подивіться на Тараса,
Як насупив брови,
Бо вважав, що ми не раса,
Не якісь моголи*...

Не всміхнеться, а  з під лоба
Дивиться з докором,
Відкіля взялася злоба,
Гріхи наші, сором?

"Не цурайтесь!"** - за-цурались...
"Обніміться ж!"*** - б'ємось...
А батьки мої кохались,
Було все взаємно!

Що сказати тепер мамі?
Тільки: "Горе нене,
Ваша мова, кров погані,
А святе - буденне!

Нема племені і роду,
Краще були б з ляхів"...
"Не з одного ми народу!"
Мужі вчені клялись...

Куди йти? Кому молитись?
Не вірю нікому!
Та і пізно мене вчити,
Всім в кінці  "додому".

Там спитають, там не збрешеш
Не собі, ні Богу,
Ні до чого мовний меседж,
Божому порогу...

Бо безмовні душі наші,
Та і Він  все бачить,
Хто, що п*є, з якої чаші
І про що тлумачить....

Моголи*, "Не цурайтесь!"**, "Обніміться ж!"***  - І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє — поема-послання Тараса Шевченка. Датується за автографом: 14 грудня 1845 року, В'юнище.

  П.В.М.      09.06.2018г.