Навколішках спокутую провину,
а в чому винна, Боже, в чому ж винна?
Плекала літепло пташиним клекотом.
В'язала спицями з альпаки шалі,
із сонця - китиці, з роси - коралі.
Вкривала маківки сусальним золотом.
Стікала по свічі сльозою в храмі,
сідала бджілкою на коси мамі,
збирала в озері рожеві лотоси,
духмяні ескімо у очереті,
об скелі розбивалася на злеті,
шукаючи в багні далекі космоси.
В столичнім натовпі одні чужинці.
Віч-на-віч з небесами наодинці
благала вдосвіта для світу милості,
дощу грибного, райдуги - не грому.
А, що потому, Господи, потому -
втрачати зір, спиратися на милиці?
Пшеничних колосків лишилась - миля!
Ти зупини за крок до божевілля,
до фальші із солодкого зефіру,
олжі зрадливої в пекельнім слові
пустельної жаги. Ковток любові
лиш дай напитися - тоді повірю...
Сумнiв
© Copyright: Татьяна Левицкая, 2019
Свидетельство о публикации №119052202651
Свидетельство о публикации №119052202651
Рецензии