Ллє дощ. Затих. І знову дощ прийде
і по калюжах бігати мене покличе.
Я вірю, дощ довічно мжить й пряде,
що я загляну на вечерю звично.
Я вірю в те, що дорого лише мені,
я вірю в те, у що ніхто не вірить. Й теча
я твердо знаю, що в далекому вже сні
там прочинились двері в нескінченність.
Як неможливо те, що ти підеш,
хоча квиток уже лежить в кишені.
А там, за вікнами, регоче дощ іще, іще
і вабить бігти по калюжах тих шалених.
І знову плаче дощ, мов, очі ті сумні,
мов, пестять ніч прозорою сльозою.
І плаче дощ, і місяць світить тайний і німий,
рятуючись, життя йде геть вже за стіною.
І знову плаче дощ. І мокрими алеями іду,
а вітер просить пити. Я схиляюсь над водою.
І знову плаче дощ бездомний у саду,
і я, втомивсь вірші писати, п’ю й цілуюся з тобою.
ДОЩ
© Copyright: Петр Скорук, 2019
Свидетельство о публикации №119052103892
Свидетельство о публикации №119052103892
Рецензии
